— Не схожі… Сподіваюся, вони української мови не розуміють. Зате ми їхню англійську знаємо! — підморгнув Оленці Влад. — І це дає нам перевагу в разі небезпеки.
Діти одягли нове матроське вбрання, і Джозеф Ґарді повів представити їх капітанові судна.
Френсіс Лістер виявився високим худорлявим чоловіком з акуратною борідкою і вусами. Оленці дуже сподобалася його біла форма з вишитими золотими якорями і хвацький кашкет.
— Вітаю вас, друзі! Вам пощастило, — почав капітан. — Після нічного нападу піратів на кілька суден одночасно мало хто зміг протриматися на воді до ранку. Ми прямуємо на батьківщину, до порту Плімут…
— До Англії? — не повірив своїм вухам Влад.
— Звичайно, — капітан здивувався запитанню Влада.
— То ми на Землі? — не могла повірити Оленка.
— Гм! — кахикнув капітан. — А де ж нам іще бути? На Місяці? Я розумію, таке потрясіння для вас, ваш круїзний лайнер, очевидно, затонув… Вам слід відпочити! А ви самі звідки будете?
Тут діти трохи розгубилися — адже якщо вони були на Землі, у своєму світі, то й відповідь мала бути очевидною, і Влад сказав:
— З України!
— О! — усміхнувся Френсіс. — Я знаю вашу країну. Пригадую, наше судно «Вікторія» заходило в Маріуполь. Запам’ятав надзвичайно модерну, якусь космічну архітектуру міста. А білі стоповерхові хмарочоси вашого Севастополя просто фантастично гарні з боку моря. Втім, я з друзями був і в старовинному Львові, і в Києві. Моїм синам у вашій столиці страшенно сподобався Дизнейленд на Дніпрі — кращий за каліфорнійський, а також іще одне величезне місто розваг для дорослих і дітей серед парків у лівобережній частині міста. Гарна країна у вас!
— Дякую, — промимрив Влад, усвідомлюючи, що знову коїться щось не те.
Минулого року він із батьками був у Севастополі, проте жодного стоповерхового хмарочосу там не бачив. А яке ж величезне «місто розваг» є в Києві? Щоправда, Дизнейленд, як він чув, в столиці збираються будувати… Та коли ж це буде? Може, їх з Оленкою закинуло в майбутнє? Тоді до чого і звідки пірати? Хоча, можливо, і в майбутньому є пірати?
По обличчю Оленки Влад бачив, що і вона зрозуміла: ця Земля, на якій вони опинилися, — якась дивна, не така, як їхня. Проте Україна, Англія, порт Плімут… Влад напружено думав, але збагнув, що треба просто зачекати. Зараз не було змоги щось вирішити.
— Скажіть, будь ласка, сер Френсіс, — звернулася Оленка до капітана, — ми зараз, наскільки я розумію, в Середземному морі?
— Саме так! Бачите, Джозефе, — глянув на заступника капітан, — потрясіння потроху минає і вони починають згадувати, де опинилися.
— Так, капітане, — запевнив Влад.
Влад мусив погодитися зі словами сера Лістера. Адже як було пояснити цим людям усі неймовірні пригоди мандрівників світами? Влад і Оленка не знали. Та й чи повірили б у карколомні переміщення дітей мужні моряки?
— Пропоную вам, леді Олено і сер Влад, ось що, — міркував уголос капітан. — «Вікторія» прямує крізь Ґібралтарську протоку в Атлантичний океан і, минаючи Біскайську затоку, йтиме до Великої Британії, в Плімут. Із Плімута чи Лондона ви зможете на гіперлітаку за кілька хвилин повернутися в Україну. Але зараз мусимо не гаяти часу, а відійти подалі від небезпечного піратського району Середземномор’я — довкола острова Мальта. Мальтійські пірати чи не найстрашніші в світі!
— Колись ми вже мали справу з піратами Бермудських островів, — не втримався Влад.
— О! Ви розкажете потім моїй команді про ту вашу пригоду. А зараз — усі по місцях! — скомандував Френсіс Лістер. — Повний вперед!
Матроси забігали, готуючи судно рушати далі. Вже за кілька хвилин «Вікторія» почала швидко йти на захід.
— Ще одна дивина, — говорила між тим Оленка Владові. — Наскільки я знаю, на сучасній Мальті жодних піратів немає. Татові знайомі відпочивали на острові й розповідали нам, як їм там сподобалося.
— Так, ця Земля, здається, не зовсім Земля. Які сюрпризи готує нам цей світ, хотів би я знати?
— Капітан Лістер згадав про Лондон…
— Ну, то що? — не зрозумів Влад. — Краще повертатися додому просто з Плімута.
— А ти чув таку назву: Грінвіч? — примружилася Оленка.
— Як я міг забути! — захвилювався Влад. — Адже в цьому передмісті Лондона розташована славетна обсерваторія! Меридіан, який проходить через Грінвічську обсерваторію, визначили початковим, нульовим!
— Атож! — сяяла Оленка. — Гадаю, саме ця обсерваторія нам потрібна!
Влад хотів щось сказати, але не встиг — завив сигнал тривоги. Здійнялася страшна метушня: капітан віддавав накази, матроси займали позиції біля бортів судна і якихось пристроїв на палубі, заступник капітана разом із кількома матросами кидав за борт, у море, металеві кулі завбільшки з людську голову.
Але як не роздивлялися довкола Оленка і Влад, нічого небезпечного чи підозрілого вони не бачили. Чому ж тоді так гарячково працювала команда? Звідки вони дізналися про можливу небезпеку?
Незабаром усе з’ясувалося. Френсіс Лістер покликав дітей зайняти місця поруч із ним, на капітанському містку, сказавши, що тут більш-менш безпечне місце. Як стало зрозуміло, пірати продовжують полювання на кораблі. Оленка і Влад із подивом дізналися: тутешні пірати зовсім не плавають на кораблях і не беруть інші судна на абордаж. Вони мають кілька потужних підводних човнів, субмарин. Пірати підкрадаються під водою до суден, топлять їх за допомогою торпед, не наражаюсь на небезпеку бути потопленими. Адже не кожен корабель може завчасно «побачити» під водою піратський човен. Не у всіх суден є потужні сканери, які виявляють невидиму небезпеку. Між тим пірати, потопивши якесь судно, потім спокійно збирали коштовні речі з дна. Ніхто їх не бачив, ніхто їм не заважав…
На щастя, «Вікторія» мала сканер далекої дії, який і попередив команду про наближення двох піратських субмарин. До того ж корпус «Вікторії» був не металевий, а зі спеціального пластику, який добре поглинав сигнали піратських сканерів і був не такий помітний на екранах ворожих суден. Пірати, мабуть, виявили «Вікторію» через звук двигуна, коли судно рушило до Ґібралтарської протоки.
Капітан Лістер наказав зупинити двигун. Судно лягло в дрейф і спостерігало за пересуваннями піратських підводних човнів. Джозеф Ґарді бачив на великих моніторах у бойовій рубці корабля силуети двох субмарин. Вони поволі, але невпинно наближалися до «Вікторії». Втім, команда, кидаючи за борт оті круглі предмети, які бачили Оленка і Влад, уже підготувалася до зустрічі небезпечних «гостей». Дивні кулі були перехоплювачами торпед. Щойно якась із торпед почала би рух від ворожого судна, як назустріч їй помчала б куля-перехоплювач. Ці кулі реагували на пересування в бік судна сторонніх металевих предметів. І на деякій відстані від англійського корабля пролунав би вибух знешкодженої торпеди. Лише після таких дій «Вікторія» сама почала б атаку на піратські судна за допомогою власних торпед.
Власне, так усе й сталося. Субмарини обійшли судно капітана Лістера з двох боків і одночасно випустили кожна по п’ять торпед. Кулі-захисниці помчали назустріч видовженим бойовим зарядам піратів. Після страшних вибухів знешкоджених торпед пірати, зрозумівши, що бажаної мети вони не досягли, зробили ще один залп — знову по п’ять торпед з кожного підводного човна. Але кулі корабля відбили і цей напад. Більше торпед у піратів не було, й вони почали розвертати свої човни. Це й стало сигналом до атаки з боку команди «Вікторії». По десять торпед погналися за кожною субмариною піратів… І незабаром ті вже лежали на морському дні, саме там, куди вони відправляли мирні судна…
— Сер, — підійшов до капітана Лістера Джозеф Ґарді. — Дозвольте доповісти! Атаку піратських субмарин відбито. Нападників потоплено. З нашого боку втрат екіпажу і пошкоджень судна немає!
— Дякую за службу! — усміхнувся Лістер. — Оголосіть подяку матросам. А коку передайте прохання: нехай приготує команді, нам усім, найкращий святковий пудинг на честь врятування двох молодих іноземців і перемоги над ворогом!
— Так. сер! — і Іарді побіг виконувати накази каптана.
Подальше плавання «Вікторії» і наших мандрівників було не надто тривалим, проте й не легким. В Атлантичному океані, поблизу Біскайської затоки, судно натрапило на страшний шторм. Тут уже було не до жартів. Влада як юнгу залучили до необхідних робіт: адже «Вікторія» тріщала й стогнала під ударами величезних хвиль. Деякі матроси були впевнені, що настав кінець їм і судну. Лише залізна витримка і досвід капітана Френсіса Лістера допомогли здолати натиск стихії й розгубленість кількох моряків.