Оленці, на жаль, було дуже зле під час шторму і бурі. Вона потерпала від морської хвороби. Її нудило, і вона лежала в своїй каюті.
Але буря минула, команда прибадьорилася, а Оленка нарешті змогла вийти на палубу й погрітися на сонці. Невдовзі на обрії з’явилися обриси біло-зеленого суходолу, хмарочоси якогось міста. Черговий матрос вигукнув: «Плімут!» Небезпечна мандрівка морем добігала кінця.
Уже в порту Влад і Оленка довго дякували Френсісу Лістеру, Джозефу Ґарді, всьому екіпажу «Вікторії». Капітан дав дітям грошей на швидкісний поїзд до Лондона. Наші мандрівники твердо вирішили дістатися Грінвічської обсерваторії.
Небачений прозорий експрес мчав так швидко, що діти й роздивитися довкола не встигли, як були вже в Лондоні. Величне місто вразило їх двоповерховими автобусами і лівостороннім рухом: переходячи вулицю, спершу слід було дивитися не ліворуч, а праворуч, бо саме звідти їхали машини…
Скориставшись метро й автобусом, Оленка і Влад дісталися Грінвіча. Знайти комплекс споруд споглядальні тут було неважко: дорогу знав кожен.
Із хвилюванням діти підійшли до високої чавунної брами, що закривала вхід до огородженої території містечка-обсерваторії. За огорожею нікого не було видно. Складалося враження, що там, на галявинах і між будинків, нікого й не було.
Поки Влад і Оленка міркували, як діяти далі, біля входу до наукового містечка з’явилися школярі з учителькою.
— Приєднуйтеся до екскурсії! — запросила вчителька Влада і Олену.
Підійшов екскурсовод-науковець, почав розповідати історію обсерваторії. Потім він водив усіх старими й новими спорудами, пояснював, як працюють телескопи і що можна побачити на зоряному небі вночі.
— А де найстаріша частина обсерваторії? — не витримала Оленка.
— А! Так! — наче щось згадав екскурсовод. — Там тепер невеличкий музей. Я вас проведу. Якщо хранитель музею дозволить, то ви його зможете оглянути. Проте той хранитель доволі дивакуватий…
Екскурсовод вказав на приземкувату споруду із круглою банею, що ховалася за деревами. У Влада й Оленки тьохнуло серце: то була викапана їхня рідна обсерваторія.
Діти, не чекаючи екскурсовода, побігли до неї…
Двері старої споглядальні прочинилися, і Оленка з Владом увійшли до знайомого приміщення. Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили біля Крісла Переміщення професора Філа, що мирно куняв, сидячи на стільчику.
— Крісло! — не втримався Влад.
— Філе! — вигукнула від подиву Оленка. — Ви тут?!
— Так, я тут, — вмить прокинувся старий, — де ж мені бути? Філ Дуґлас до ваших послуг. А звідки ви знаєте моє ім’я? Я щось вас не пригадую…
Діти уважно поглянули на цього Філа і зрозуміли: попри разючу схожість, то все ж був не їхній професор.
— Вибачте, — тихо сказала Оленка, — але ви так схожі на одну людину…
— Я навіть здогадуюся, на яку… — загадково зауважив Філ Дуґлас. — А молодий джентльмен, як я бачу, навіть упізнав Крісло Переміщення! Хвалю!
— Що ж тут упізнавати? — трохи грубувато сказав Влад. — Воно точнісінько таке, як у нас, на справжній Землі.
— Ну, яка Земля справжня — то ще питання… — усміхнувся Дуґлас. — Колись, так давно, що ви й не уявляєте, вчені клонували, тобто зробили повні копії багатьох людей — з їхніми думками, поглядами, характерами… Було й своєрідне клонування, копіювання різних країн, земель, континентів і океанів… Усе це перенесли задля експерименту в близький до Землі, але паралельний світ. І ось минув час… Ви бачите, що ця, моя Земля виявилася після розвитку майже така, як ваша, правда ж? І навіть старий Філ, що сидить у вас в обсерваторії, схожий на мене?
— Чи ви на нього… — усміхнувся Влад.
— Так, або я — на нього… — замислився Філ Дуґлас. — Такі бувають курйози розвитку світів! До речі, я одного разу був на вашій Зелілі, у Філа! Проте маю зазначити, що наша Земля краща.
— Еге ж, — скривилася Оленка. — Особливо пірати…
— Ну, гаразд, не будемо сперечатися, — примирливо мовив Філ. — Там, у вас воєн теж вистачає…
— Це правда. На жаль, — зітхнув Влад. — Але ми б насправді хотіли…
— Повернутися додому? — вгадав Дуґлас.
— Звичайно! — вигукнула Оленка.
— Гаразд. Тут нічого складного немає, — Філ вказав на Крісло Переміщення. — Курс мені відомий. Прошу сідати.
— Дякуємо! — зраділи діти і вмостилися в Кріслі.
— Ну, бувайте! Якщо забажаєте — приходьте до мене, погомонимо… — старий уже виставляв Ручку Переміщення в потрібне положення. — А професорові Філу — привіт від мене! Хай не забуває!
— Дякуємо, ми передамо! — запевнив Влад.
Оленка замружила очі, Влад узяв її міцно за руку… А Дуґлас щосили крутонув Ручку.
Усе оповив рожевий туман, і діти відчули стрімкий рух…
Пророцтво Татаси
…Усе оповив рожевий туман і діти відчули стрімкий рух. За мить вони вже були в своїй обсерваторії. Не встигли Оленка і Влад, помахавши руками, розігнати рожеве марево, як просто остовпіли від здивування.
У споглядальні була ціла купа народу. Над професором Філом, що лежав на підлозі й тяжко дихав, стояли Оленчин брат Марко і Владова сестра Леся. Біля них на ослінчику сидів зовсім маленький хлопчик і гірко плакав. Утім, звичайним хлопчиком він видавався лише на перший погляд. Його можна було б сприйняти за представника групи якихось міських панків — через зелене волосся, що стояло на голові сторчма. Але вух у нього не було. На їхньому місці були лише дві акуратні заглибини. Та й кліпання очима у нього під час безперервного плачу відбувалося не як у людей — опусканням верхньої повіки, а швидким рухом третьої повіки із внутрішнього кутка ока до зовнішнього. Шкіра в малого була кольору густого жовто-коричневого меду.
— Ага, ось вони, — суворо мовив Марко, побачивши наших мандрівників. — Прибули нарешті.
— Якби ви знали, як хвилюються через вашу відсутність батьки! — вигукнула Леся. — Чому ви про них не думаєте?
— Я хочу до мами! — раптом голосно сказав зелено-жовтий хлопчик і ще дужче заплакав. — Вона мене теж чека-а-а-є!
— Що трапилося? — нічого не розумів Влад.
— Професоре, ви захворіли?! — Оленка з жахом дивилася на блідого Філа.
— Ми вже викликали «швидку допомогу» для Філа. — зауважив Марко. — Вас не було надто довго. Через це професор перехвилювався і йому стало зле. Добре, що ми нагодилися — батьки попросили розшукати вас. А ви…
— З нами все гаразд, як бачите, — сказав Влад.
— Так, братику, але довкола вас — негаразд! — суворо мовила Леся. — Іноді не слід забувати й про інших людей. Вони ж думають про вас…
— Не лайте Олену і Влада, — слабким голосом мовив Філ. — Вони не винні. Це мій винахід… І я не зміг зробити його досконалим і безпечним…
— Не розмовляйте, будь ласка, професоре, вам може стати гірше, — збентежилася Леся. — А Владові й Олені слід самим мати голову на плечах.
— А-а-а! — раптом голосно заревів хлопчик. — Хочу додому!
— Хто ти, хлопчику? — схилилася до нього Оленка. — Ти звідки?
— Гадаю, що він з якогось паралельного світу… — зауважив Влад.
— Звідки?! — в один голос вигукнули Леся і Марко.
— Ех, — махнув рукою Влад, — якби знали, що з нами було, де ми мандрували…
— Не лякай нас! — змінилася в обличчі Леся.
— Бачу, професор казав правду про ваші переміщення, а не марив, як я гадав, — замислено мовив Марко.
— Хочу додому! — рюмсав хлопчик.
— Заспокойся, — погладила малого Оленка. — Розкажи нам, як ти сюди потрапив і звідки.
— Я потрапив сюди з мого дому, — трохи заспокоївся хлопчик. — Точніше, з прогулянки, коли ми з друзями пішли до шкільної обсерваторії… А звати мене Мео…
— О! Це вже щось, — зрадів Влад. — Пригадай, Мео, а як зветься твоя країна чи світ? І що було в обсерваторії, чи не сідали ви в якесь крісло або на диван, скажімо?