Поки Влад і Оленка розпитували хлопчика, Марко і Леся давали професорові смоктати якісь пігулки і напували чаєм. Обличчя Філа потроху ставало рожевим, природного кольору, і дихання його видавалося вже не таким уривчастим.
Оленка не знала як діяти: чи втішати Мео, чи спочатку допомагати професорові. Влад потиснув руку Філові, й той нарешті усміхнувся, а потім, за своєю звичкою, голосно чхнув.
Між там Влад обняв малого й заспокоїв, пообіцявши, що неодмінно знайде його дім і батьків. Оленка ж почала уточнювати в маленького прибульця все, що тільки можливо, про його країну. Мео розповідав про всякі дива, і Влад з Оленкою все більше переконувалися, що він потрапив до обсерваторії з якогось дуже химерного паралельного світу…
Нарешті Влад умовляннями й наполегливістю домігся найголовнішого: Мео пригадав, що коли він із друзями бешкетував у споглядальні, то всівся на диванчик біля якоїсь штуки, що нагадувала коло чи штурвал корабля. А його приятель Афа повернув те коло…
— Дорогий Мео! — благала хлопчика Оленка. — Згадай точно: на скільки обертів той Афа повернув вашу Ручку Переміщення.
— Він не казав, що це ручка… — замислився Мео.
— Не має значення, як вона називається, — хвилювався Влад. — Головне: скільки обертів! Тільки знаючи їхню кількість, ми зможемо повернути тебе додому з нашої обсерваторії.
— Афа саме тоді вголос повторював лічилку: «Раз, два, три, чотири, п’ять…» — напружено міркував Мео. — Як же там далі було: «П’ять, шість, ще три чверті, — добрий гість!» Саме так він і сказав.
— Хто це, «добрий гість»? — здивувалася Оленка.
— Несуттєво! — вигукнув Влад. — Головне — шість і три чверті обертів!
— Так, — підтвердив Мео.
— Про що це ви? — втрутився Марко.
— Ми маємо відвезти Мео додому, — пояснила Оленка. — Він згадав кількість обертів Ручки Переміщення.
— Ні, досить небезпечних мандрівок! — заявила Леся. — Навіть те, що нам устиг розповісти професор…
— І ти, Лесю, хочеш, щоб Мео залишився тут, сам, на чужій для нього Землі, без батьків? — спохмурнів Влад.
— Ну, в такому разі, ми повинні «летіти» до рідного світу Мео, чи як назвати таке переміщення, всі разом, — твердо сказав Марко. — Самих ми вас не відпустимо.
— Ми не можемо всі супроводжувати Мео з трьох причин, — розсудливо зауважила Оленка. — По-перше, ви маєте допомогти Філові; по-друге, ми всі просто не помістимося в Крісло Переміщення; а по-третє, у нас із Владом є вже великий досвід!
— Але я почуваюся набагато краще! — прошепотів професор.
— Мушу визнати, — зітхнув Марко, — що моя невгамовна молодша сестричка цього разу має рацію. Я піду зустрічати «швидку допомогу» до найближчої вулиці — на цю зарослу гору авто не виїде, та й дороги лікарі не знають. Леся буде поруч із Філом. Ну, а ви… Повертайтеся швидше. І присягаюся, це буде ваша остання мандрівка без дозволу батьків. І мого!
Марко висловив усе дуже поважно. А Леся лише безпорадно розвела руками: що було діяти? Мео не міг залишатися тут, на Землі…
— Вибачте, Олено і Владе, — зітхнув професор. — 3 мене, мабуть, кепський науковець… Але до нас уже їдуть найкращі науковці світу. Вони вирішать, як бути з нашою та іншими місцями переміщення, чи то пак — обсерваторіями на Землі, як їх поліпшити, як убезпечити мандрівки до інших світів…
— Ви найкращий професор у світі! — вигукнула Оленка. — Але нам час!
— Так, я дуже хочу повернутися! — скривився Мео.
— От бачите! — прибадьорився Влад. — До діла. Сідаймо, Мео й Оленко, до Крісла!
— Бережіть себе! — кинув на них тривожний погляд Філ.
— Не баріться в тих світах! — благально попросила Аеся.
— Щасти вам! — махнув рукою Марко. — Повертайтеся якнайшвидше!
Але, здається, троє малих мандрівників уже не дослухали останніх слів. Влад повертав Ручку Переміщення, і рожевий туман огортав їх…
Споруда, посеред якої опинилися шукачі пригод, дуже нагадувала їхню земну обсерваторію. Щоправда, вона була зовсім не старою і дуже охайною. Видно, нею часто користувалися, заходили до неї, прибирали…
Мео не стримався і радісно вигукнув: «Еге-гей! Це вона! Ми вдома!» Влад хотів було ввічливо проводити Мео до першого-ліпшого мешканця цієї місцини й попрохати відвести малого додому, а самим просто зараз повернутися на Землю, але… Він озирнувся майже одночасно з Оленкою, й майже одночасно із нею зойкнув: до них з кутка цієї споруди наближалося величезне волохате і смердюче чудовисько. Паща потвори була роззявлена, із неї крапала синя слина, а численні гострі зуби виблискували, мов перламутр у мушлі.
— Мамо! — пропищала Оленка.
— Мамо! — зрадів Мео. — Мої нові друзі привезли мене додому!
— Як добре! Я так хвилювалася за тебе!
Лише тепер, коли долинув приємний голос, Оленка і Влад помітили, що біля боку потвори, яка тяжко хекала при кожному кроці, йшла тендітна жінка. Мео був такий схожий на неї, що неважко було здогадатися, хто є його мамою.
— А це наш домашній улюбленець! — показав Мео на потвору. — Правда, він кумедний? І навіть трохи підріс, поки мене не було!
— Авжеж, — насилу сказав Влад. — Кумедний. Як його звати?
— Цьмок! — відповіла замість Мео його мати. — А мене — Сита! Я дуже вдячна вам, що ви привели мого бешкетника додому! Цьмоку, спокійно! Тут усі свої!
Останні слова були дуже до речі. Адже Цьмок не надто приязно поглядав на Влада й Оленку. І навіть починав було вже гарчати. Втім, після слів Сити Цьмок швидко заспокоївся і навіть стулив страшну пащу.
Оленка і Влад хотіли вже попрощатися й рушати додому, але Сита якось пильно поглянула на них і раптом впала навколішки перед дітьми.
— О щастя! — голосно вигукнула вона. — Старе пророцтво справдилося! Все саме так, як закарбовано в священній Кам’яній Книзі: «Один приведе двох. І стануть вони над царями всіма. І вклонятимуться малим великі, бо значні діла і знання цих менших. І владарюватимуть двоє над Татасою, і прийде вічний спокій і щастя для тих, хто увірує в двох однакових, але різних». Як я відразу не збагнула: це ж Мео, один, привів вас, — двох, начебто однакових, але різних і нетутешніх. Ви з інших світів і відтепер будете господарями Татаси!
— А що таке «Татаса»? — оторопіло запитав Влад.
— Це все, що довкола, — усміхнувся Мео. — Наш світ, до якого ви прибули!
— Ви нові господарі Татаси, бо так велить давнє пророцтво! — захоплено мовила Сита. — І прийшли ви з чарівного місця з’яви всіх попередніх прибульців!
— Ні, це якась помилка! — перелякалася Оленка. — В пророцтві йдеться зовсім не про нас! Ми не хочемо тут владарювати! На нас чекають!
Проте Сита вже робила дивні хвилеподібні рухи руками, ніби махаючи комусь невидимому. Дітям здалося, що вони навіть відчувають якийсь вітерець. Невдовзі ззовні споруди здійнявся якийсь шум. Сита урочисто запросила Оленку і Влада вийти з обсерваторії.
Коли Мео, Влад і Оленка вийшли на широкі круглі сходи довкола споглядальні вслід за жінкою, здивуванню землян не було меж. Пагорб, на якому стояла споруда, був оточений незліченною кількістю мешканців Татаси. Величезне юрмище говорило, вигукувало, вимахувало синьо-зеленими прапорами… А все нові й нові жителі світу Татаси йшли і бігли до пагорба, аби шаленим криком «Двоє! Двоє!» привітати дітей із звичайної земної школи.
Нарешті крізь натовп, що шаленів від захвату, до Влада й Оленки пробрався якийсь поважний чоловік із таким само зеленим волоссям, як у Мео, і радісно кинув у натовп:
— Ми дочекалися! Це вони! Пророцтво справдилося, і тепер настав кінець лихим часам!
— Ва-о-о! Ва-о-о! — заревіло юрбище.
— Дозвольте привітати вас, наших господарів, — чоловік став на коліна перед Оленкою і Владом. — Прийміть цей стародавній символ влади від мене, жерця Вао! А палац уже чекає на вас!
Чоловік простягнув дітям якусь кострубату палицю, схожу на засохлу почорнілу ковбасу. Владові з огидою довелося прийняти цей «символ влади». А численна охорона зі списами, яка виросла ніби з-під землі, вже оточила дітей і показувала, куди йти, прокладаючи дорогу в натовпі.