Проте аналіз судової практики призначення покарання свідчить про поширеність призначення такого виду покарання, як позбавлення волі[57]. За даними Верховного Суду України, до позбавлення волі судами України у 2003 році було засуджено 60983 особи, що становить 30,3 % усіх засуджених. Однією з умов такої тенденції, як уявляється, є те, що в КК з 718 санкцій у 528, або в 73,5 %, передбачено позбавлення волі. До 8915, або на 15,2 %, зменшилася кількість осіб, до яких суди застосували штраф як основне покарання: їх частки складали у 1998 році — 6,0 %; у 1999 році — 3,9 %; у 2000 році — 2,9 %; у 2001 році — 3,1 %; у 2002 році — 5,4 %; у 2003 році — 4,4 %. Суди значно рідше стали призначати покарання у вигляді виправних робіт: у 1998 році — 11,5 %; у 1999 році — 9,8 %; у 2000 році — 7,7 %; у 2001 році — 5,1 %; у 2002 році — 2,3 %; у 2003 році — 1,6 % від усіх засуджених осіб. Незначна кількість осіб, яким суди призначали основне покарання у вигляді громадських робіт (у 2003 році — до 2761 засудженого, або 1,4 %), частково пояснюється тим, що цей вид покарання передбачено лише в 18 статтях КК за злочини невеликої тяжкості. Арешт у 2003 році призначався 1995 засудженим, що на 19,2 % більше від показника попереднього року, або 1,0 % від усіх засуджених. Обмеження волі суди застосували до 3514 осіб, або до 1,7 % від загальної кількості засуджених[58].
Підбиваючи підсумки розгляду проблеми принципів призначення покарання, слід сказати, що вони являють собою систему, елементи якої перебувають у тісному взаємозв’язку. Дотримання цих принципів є гарантією: 1) відповідності кримінального законодавства гуманістичним і демократичним традиціям сучасного цивілізованого суспільства; 2) формування правосвідомості та правової культури громадян і правозастосовників; 3) призначення необхідного й достатнього для досягнення мети покарання; 4) правильного застосування загальних і спеціальних засад призначення покарання.
Незважаючи на таку значну роль принципів призначення покарання, у чинному кримінальному законодавстві України немає такої норми, яка б передбачала сутність і значення цих принципів, їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання. Між тим у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику призначення судами кримінального покарання" № 7 від 24 жовтня 2003 року цьому питанню приділено істотну увагу і чітко визначено, що через загальні засади призначення покарання реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання[59]. Однак ці положення не мають законодавчої сили і є тільки рекомендаційними.
Відсутність же регламентації принципів та їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання в чинному кримінальному законодавстві створює певні труднощі для правильного розуміння та реалізації судами на практиці ідей, закладених у ст. 65 КК України. Закріплення цих принципів у законі підкреслювало б обов’язковість їх урахування судами в кожному конкретному випадку призначення покарання.
У зв’язку з цим було б доцільно в КК України в розділі "Призначення покарання" передбачити самостійну статтю "Принципи призначення покарання" або, змінивши назву ст. 65 КК, визначити її як "Принципи та загальні засади призначення покарання", додавши до ч. 1 ст. 65 КК положення такого змісту:
"Суд, призначаючи покарання, повинен керуватися принципами законності, справедливості, гуманізму, індивідуалізації покарання й економії заходів кримінально-правового примусу і загальними засадами призначення покарання".
Саме ця сукупність принципів і повинна забезпечувати призначення судом законного, обґрунтованого, справедливого, індивідуального покарання.
57
За даними соціологічного дослідження, проведеного вченими США, зменшення рівня злочинності в 1990-х роках було зумовлене різким зростанням суворості покарання. Але відповідно до висновку, зробленого на основі дослідження, у довгостроковій перспективі цей факт може викликати і зворотну реакцію: сприяти зростанню безробіття, розпаду родин і підриву інших соціальних основ саме тих верств населення, які більш за все страждають і від злочинності, і від каральних заходів судової системи. Саме тому законодавець повинен передбачати як позитивні, так і негативні наслідки законів, що приймаються, і переглядати їх, якщо вони завдають більше шкоди, ніж користі. (Див.: В мире науки. — 2004. — Май. — С. 80–81.)
58
Див.: Судимість осіб та призначення мір покарання у 2003 році // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 4 (44). — С. 29–33.
59
Див.: Пункт 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 жовтня 2003 року "Про практику призначення судами кримінального покарання"// Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 6 (40). — С. 14.