Аналізуючи Уложення 1845 року, М.С. Таганцев писав про те, що в ньому деякі норми про покарання та його призначення відзначались архаїчністю, казуїстичністю та яскраво вираженим становим характером закріплених у них положень[67]. Однак, незважаючи на наявні недоліки, Уложення являло собою значний крок уперед у прагненні законодавця до істотного обмеження суддівського розсуду за допомогою норм, що містили правила призначення міри покарання (розд. III "Про владу й обов’язки суду у визначенні покарання").
Уложення витримало багато редакцій (1857, 1866 і 1885 року), що було зумовлено низкою проведених у той час реформ: селянської, земської, міської та судової. Але й проведені зміни не дозволили законодавцеві до кінця подолати головні недоліки норм про правила призначення покарання: казуїстичність, багатослівність і розпливчастість їх формулювань. Згідно зі ст. ст. 96, 97 Уложення 1903 року покарання повинне було призначатися відповідно до закону (ст. 96) і тільки у випадку, коли злочин доведено судом, а вчинене поставлено підсудному у вину (ст. 97). Позитивним в цьому Уложенні було розміщення норм щодо пом’якшення та відміну покарання перед нормами про його посилення, що свідчило про певний крок до гуманізації.
Як справедливо зазначає О.В. Наумов, у нормах Загальної частини Уложення 1903 року в цілому (у тому числі й у нормах, які визначали правила призначення покарання) було помітним намагання привести їх у відповідність до західноєвропейського рівня кримінального права того часу (наприклад, кримінального законодавства Франції та Німеччини)[68].
У зв’язку з докорінними змінами в державному та суспільному устрої Російської держави на початку XX ст. відбулися зміни й у кримінальному законодавстві. Хоча, безумовно, дореволюційне кримінальне законодавство справило значний вплив на формування кримінального законодавства у радянський час, котре, як правильно зазначає В.П. Коняхін, сприйняло багатовіковий досвід, що був відзначений у нормативних приписах його "попередника"[69], однак більшість нормативних актів дореволюційного кримінального законодавства було скасовано.
У перші роки встановлення радянської влади кримінальне законодавство було некодифікованим: діяли декрети, постанови, інструкції тощо, які не передбачали конкретних норм про покарання і його призначення. Як правило, у них містилася лише вимога "карати за всією суворістю закону". Міру "суворості" визначали самі суди й трибунали, керуючись революційною правосвідомістю[70]. Через це рамки розсуду суду були фактично безмежними.
Першою спробою обмеження цих рамок стало прийняття і введення в дію (1919 року в Росії та 1920 року в Україні) Керівних начал кримінального права РСФСР, де в ст. 11 було здійснено спробу сформулювати загальні засади призначення покарання: визначаючи міру покарання, суд повинен був оцінювати ступінь і характер небезпечності для суспільства як самого злочинця, так і вчиненого ним діяння. У ст. 12 цих же Керівних начал давався орієнтовний перелік обтяжуючих і пом’якшуючих обставин, яга мали враховуватися судом при призначенні покарання.
Особливого значення в цей період законодавець надавав ідеї доцільності покарання, яка визначала процес його призначення: доцільним було покарання, призначене винному у вчиненні злочину, якщо воно відповідало інтересам "революції та побудови соціалістичного суспільства"[71].
Незважаючи на ряд істотних недоліків, у Керівних началах було закріплено одне з найважливіших положень: покарання не ставить на меті відплату злочинцеві за вчинений злочин. Це положення не втрачає своєї актуальності: Кримінальний кодекс України 2001 року проголосив (ч. 2 ст. 50), що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську
Керівні начала 1919 року були зразком для законодавчого формулювання в КК УРСР 1922 року норм про призначення покарання. У цьому Кодексі вперше на законодавчому рівні були передбачені спеціальні розділи про покарання і його призначення. Так, у розділах II "Загальні засади застосування покарання" (ст. 5-23) і III "Визначення міри покарання" (ст. 24–31) передбачалися, по суті, загальні правила призначення покарання: суди, призначаючи покарання, повинні буди враховувати ступінь і характер небезпечності як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину (ст. 24). Покарання й інші заходи соціального захисту могли бути застосовані до осіб, які вчинили злочин, а також до осіб, які визначалися суспільно небезпечними через їхню діяльність, що свідчило про "серйозну загрозу громадському порядку" (ст. 7 КК УРСР 1922 року). Це положення суперечило не тільки принципам законності, гуманності, справедливості призначення покарання, але й регламентованому загальними засадами обов’язку суду враховувати ступінь і характер самого злочину. Незважаючи на ряд істотних недоліків, у ст. 24 КК УРСР 1922 року було зроблено спробу визначити основні правила оцінки судами ступеня й характеру небезпечності злочинця та вчиненого ним злочину. Зокрема, передбачалося, що "для встановлення цього вивчається обстановка вчиненого злочину, з’ясовується особа злочинця, оскільки можливо зрозуміти її на підставі її способу життя й минулого, а також установлюється, наскільки сам злочин у цих умовах часу й місця порушує основи суспільної безпеки"[72]. У КК 1922 року в Загальній частині не використовувалися терміни "пом’якшуючі та обтяжуючі обставини", однак, як справедливо зазначає Л.Л. Кругліков, "було б помилковим робити висновок, що Загальній частині поняття посилюючих (пом’якшуючих) чи знижуючих (обтяжуючих) покарання обставин не було відомо"[73]. Загальний перелік обставин обох видів наводився в ст. 25 КК УРСР 1922 року.
67
Див.: Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. Часть общая. — Вып. 1. — СПб., 1887. — С. 187, 189, 190.
68
Див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть: Курс лекций. — М.: БЕК, 1996. — С. 68.
69
Див.: Коняхин В.П. Теоретические основы построения Общей части российского уголовного права. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. — С. 57.
70
Див. про це детальніше: Шишов О.Ф. Теоретические проблемы системы наказаний // Личность преступника и уголовная ответственность. — Саратов, 1981. — С. 86–87.
71
Див.: Уголовное наказание / Национальная академия наук Украины. Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины. Донецкий институт внутренних дел МВД Украины. — Киев — Донецк, 1997. — С. 30.
72
Хрестоматія з історії держави і права України. — Том 2. Лютий 1917 р. — 1996 р.: Навчальний посібник: У 2-х т. /За ред. В.Д. Гончаренка. — К.: ІнЮре, 1997. — С. 196.
73
Див.: Кругликов Л.Л. Смягчающие и отягчающие ответственность обстоятельства в уголовном праве (Вопросы теории). — Воронеж: Изд-во Воронеж, ун-та, 1985. — С. 8.