2. Спостерігається певна непослідовність при визначенні видів покарань, тобто відступ від загального правила щодо побудови санкцій, згідно з яким покарання розміщуються від менш суворого до більш суворого. Порушення цієї послідовності мають місце в санкціях ч. 1 ст. 137; ст. 145; ч. 2 ст. 171; ч. 2 ст. 351 КК. Це не відповідає принципам гуманізму покарання й економії заходів кримінально-правового примусу та суперечить загально-встановленим принципам побудови системи покарань. Тому уявляється доцільним, виходячи зі змісту ст. 51 КК, змінити порядок розміщення в санкціях ч. 1 ст. 137; ст. 145; ч. 2 ст. 171; ч. 2 ст. 351 КК видів покарань.
3. Видається суперечливим визначення меж санкцій певних статей Особливої частини КК без урахування порядку й особливостей призначення певних видів кримінальних покарань. Так, у ч. 2 ст. 57 КК окреслено коло осіб, до яких не застосовується покарання у вигляді виправних робіт. Серед них названі працівники правоохоронних органів, судді, прокурори. У контексті цієї статті викликає подив редакція ч. 1 ст. 374 "Порушення права на захист", що передбачає застосування санкції у вигляді виправних робіт до особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або судді. Диспозиція зазначеної статті суперечить ч. 2 ст. 57 КК. У зв’язку з цим видається обґрунтованою пропозиція деяких учених про виключення з тексту ч. 1 ст. 374 КК слів "або виправними роботами на строк до двох років"[156].
4. Уявляється недоцільним при визначенні меж певних видів покарань у санкціях статей КК 2001 року зазначати мінімальні межі, які встановлюються в Загальній частині для цього виду покарання. Прикладом цього є ст. 159, ч. 3 ст. 160, ст. 178 та ч. 2 ст. 303 КК, де стосовно строків позбавлення волі зазначається: "від одного до трьох років". На нашу думку, необхідно змінити санкції цих статей, передбачивши тільки верхні межі покарання у вигляді позбавлення волі, з метою одноманітного використання правил конструювання санкцій у КК України. Такі зміни будуть відповідати законотворчому принципу нормативної економії.
5. Уявляється необґрунтованим недотримання при конструюванні деяких санкцій загальнообов’язкового правила про допустиме співвідношення визначених У санкції основних і додаткових покарань, згідно з яким основне покарання завжди має бути більш суворим, ніж приєднане до нього додаткове. Інакше, як слушно зазначає В.І. Тютюгін, втрачався б усякий сенс їх поєднання один з одним, і додаткове покарання, по суті, підміняло б основне, виконуючи функції останнього[157]. Безумовно, законодавче розмежування покарань на основні й додаткові передбачає визначення співвідношення обсягу карального впливу цих видів покарань, і тому як безпосередня побудова санкцій, так і призначення покарання винному мають відповідати цій загальновизнаній вимозі. Проте, незважаючи на це, законодавець сам у деяких випадках порушує її при конструюванні санкцій, визначаючи у деяких із них як основне покарання штраф, а як додаткове — позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (наприклад, ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 203 КК). Виходячи ж із системи покарань, установленої в ст. 51 КК України, неважко помітити, що в цих санкціях за обсягом карального впливу додаткове покарання є більш суворим, ніж основне. Як уявляється, порушення правил конструювання санкцій є неприпустимим, оскільки на основі санкції вирішуються питання призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом; застосування амністії, помилування тощо. У зв’язку з цим уявляється необхідним перегляд наведених санкцій у частині визначення видів основного й додаткового покарання.
6. При конструюванні санкції не завжди беруться до уваги характер і ступінь суспільної небезпечності передбаченого в диспозиції статті злочину, а також особливості можливого суб’єкта злочину, що негативним чином позначається на судовій практиці.
Так, аналізуючи правозастосовчу практику, слід зазначити, що суди в деяких випадках залежно від віку та стану здоров’я, майнового становища винної особи не можуть призначити покарання. Наприклад, неповнолітнім, котрі, як правило, не мають постійного джерела власного прибутку, власних коштів або майна, на яке можливо накласти стягнення, не можна призначити покарання у вигляді штрафу. При цьому заміна штрафу громадськими або виправними роботами також неможлива, оскільки застосування останніх обмежено законом. Наприклад, виправні роботи не можуть бути призначені вагітним жінкам і жінкам, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною; непрацездатним; особам, які не досягай шістнадцяти років, і тим, хто досяг пенсійного віку, а також військовослужбовцям, співробітникам правоохоронних органів, нотаріусам, суддям, прокурорам, адвокатам, державним службовцям, посадовим особам органів місцевого самоврядування. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягай пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби. Таким чином, застосування цих видів покарань є неможливим за певних обставин.
156
Див.: Соцький Ю. Правове регулювання виконання кримінального покарання у вигляді виправних робіт // Підприємство, господарство і право. — 2004. — № 3. — С. 101–102.
157
Див.: Тютюгин В.И. К вопросу о системе наказаний и порядке их назначения в проекте УК Украины // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. — X.: Над. юрид. акад. України, 2000. — Вип. 45. — С. 160.