Таке ставлення тільки до певного кола суб’єктів злочину суперечить принципам справедливості та гуманізму[161]. Оскільки конкретні прояви ступеня тяжкості злочинів, які вчиняються, та небезпечності особи винних є різними, то навряд чи буде справедливим і відповідним принципу справедливості призначення покарання в умовах, коли суд фактично позбавлений альтернативи у виборі виду покарання щодо певних суб’єктів злочину.
Саме тому, призначаючи покарання неповнолітнім, суди мають виходити з розуміння сутності покарання у вигляді позбавлення волі, яке є не тільки крайньою, але й винятковою мірою. Як видається, "оцінно-вольова думка законодавця про доцільність прийняття тієї або іншої норми без урахування та вивчення соціальних і економічних підстав"[162], а також ретельного дослідження всього кола можливих суб’єктів вчинення злочину "є помилковим і може не тільки викликати труднощі при їх застосуванні, але й приводити до розширення суддівського розсуду, свавілля"[163]. На наш погляд, при вирішенні цієї проблеми може бути використано декілька шляхів. По-перше, уявляється необхідним законодавцеві при визначенні санкції враховувати коло можливих суб’єктів злочину, а також соціально-економічну обґрунтованість санкції. По-друге, видається можливим, погодившись із пропозицією
В.І. Тютюгіна, доповнити ст. 103 КК положенням, відповідно до якого надати суду право призначати неповнолітньому покарання, більш м’яке, ніж передбачено санкцією, у випадках, якщо закріплені в санкції види покарання не можуть бути призначені неповнолітньому чи може бути призначений лише один, найбільш суворий вид покарання з числа тих декількох, які альтернативно нею передбачені[164]. По-третє, уявляється доцільним розширення сфери застосування таких видів покарання як громадські та виправні роботи, завдяки включенню до кола осіб, до яких можуть застосовуватися ці види покарання, також і осіб, яким виповнилося 14 років. При цьому слід погодитися, що покарання у вигляді виправних робіт особі, яка не досягла 16 років, може бути призначене у випадках, якщо особа має самостійний стабільний заробіток[165].
Санкції, що містять такий вид покарання, як виправні роботи, так само викликають зауваження щодо їх обґрунтованості. Наприклад, санкції, передбачені в ч. 2 ст. 389 та інших статтях КК 2001 р. Підтвердженням цьому є зменшення за останні п’ять років кількості осіб, до яких судом застосовувалися виправні роботи. Так, у 2003 році суди призначили покарання у вигляді виправних робіт лише 3292 засудженим, що майже в 6 разів менше, ніж у 1998 році.
Як свідчить аналіз судової практики застосування покарання у вигляді виправних робіт, незважаючи на передбаченість їх у санкції статті, можливе не в усіх випадках, тому що особи, винні у вчиненні певного злочину, не завжди мають постійне місце роботи. Так, згідно зі статистичними даними за 2003 рік на час вчинення злочину не працювали й не навчалися та не мали постійного джерела доходів майже дві третини (65,6 %) від загальної кількості працездатних осіб, яких було засуджено (2002 рік — 61,4 %)[166]. За цих обставин суд, фактично втративши альтернативу, повинен призначати покарання у вигляд і обмеження волі чи ще більш суворе покарання — позбавлення волі.
Аналізуючи практику застосування виправних робіт, а також ряду інших альтернативних позбавленню волі видів покарання (громадських робіт, штрафу), можна прийти до висновку, що підвищення ефективності покарання можливе тільки в разі усунення цілої низки причин неправового характеру, які перешкоджають реалізації цих видів покарання. Насамперед це обставини соціального й економічного характеру: скорочення робочих місць; безробіття; негативне ставлення керівників підприємств, установ і організацій усіх форм власності до виконання альтернативних видів покарань; відсутність належної взаємодії кримінально-виконавчих інспекцій з державними організаціями в проведенні заходів профілактично-виправного впливу на засуджених до альтернативних видів покарання (громадські та виправні роботи)[167].
7. Як уявляється, правильна побудова санкції в кожному конкретному випадку передбачає врахування вже наявних санкцій і ступеня тяжкості самого злочину та типових особливостей особи винного.
Через це не повинно бути явної невідповідності в межах санкцій, передбачених за злочини, ступінь суспільної небезпечності яких приблизно однаковий, так само як і санкції не мають бути однаковими, якщо ступінь суспільної небезпечності злочинів, за які вони передбачені, різний.
161
Цей недолік властивий і кримінальному законодавству інших держав, на що звертали увагу практики цих держав. Так, суддя Федерального Верховного Суду Німеччини Г. Шефер пише, що не можна бідним призначати позбавлення волі лише через те, що в них немає грошей, а необхідно краще продумати порядок покарання та розміри штрафу. На його думку, це може бути винесено на розсуд судді, який має право визначити і кількість грошових ставок і їх величину. Див.: Schafer G. Praxis der Strafyumessung. 5. Aufl. 1992. S. 24 (Шефер Г. Практика индивидуализации наказания. — 5-е изд. — 1992. — С. 24).
162
Див.: Зубкова В.И. Проблемы построения и взаимообусловленности санкций и категории преступлений в УК РФ // Уголовное право. — 2002. — № 4. — С. 20.
164
Див.: Тютюгин В.И. Некоторые вопросы реализации норм об особенностях уголовной ответственности и наказания несовершеннолетних // Питання боротьби зі злочинністю: Зб. наук. пр. — 2004. — № 8. — С. 47–50.
165
Див.: Соцький Ю. Правове регулювання виконання кримінального покарання у вигляді виправних робіт / / Підприємство, господарство і право. — 2004. — № 3. — С. 101.
166
Див.: Статистика судимості та призначення мір кримінального покарання // Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 4 (38). — С. 41.
167
Див. про це докладніше: Богатирьов І. Деякі проблемні питання застосування альтернативних видів покарань в Україні (теоретичні аспекти) //Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 6. — С. 84–85.