У певних випадках, призначаючи покарання, суд повинен ураховувати форми й вид вини особи, яка вчинила злочин (ст. ст. 23–25 КК України), якщо ці обставини не зумовили кваліфікацію вчиненого злочину. Наприклад, обираючи міру покарання особі, винній у вчиненні злочину, передбаченого ст. 281 КК, суд повинен ураховувати, умисне чи необережне було ставлення винного до порушення правил повітряних польотів та утворюваної ним небезпеки для життя людей або настання інших тяжких наслідків[186].
Велике значення для індивідуалізації покарання має з’ясування психічного стану особи, яка вчинила злочин, унаслідок чого суд при призначенні покарання виходить із положень ст. ст. 19, 20 КК України. Ці норми дозволяють найточніше вирішити питання про необхідність призначення покарання й у випадку такої необхідності індивідуалізувати покарання винному, оскільки рішення про те, яким чином буде враховано обмежену осудність при призначенні покарання й застосуванні примусових заходів медичного характеру, законодавець залишив на розсуд суду (ч. 2 ст. 20 КК України).
Такий самий обов’язок суду випливає і з положень про співучасть (ст. ст. 26–30 КК України), повторність, сукупність, рецидив (ст. ст. 32–35 КК України). Наприклад, виходити зі ст. 27 КК при визначенні характеру участі кожного зі співучасників у вчиненні злочину або з ч. 3 ст. 29 КК при призначенні покарання з урахуванням обставин, які обтяжують покарання. У статті 35 КК України прямо передбачено, що повторність, сукупність і рецидив злочинів ураховуються не тільки при кваліфікації, але й при призначенні покарання, а також при вирішенні питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених кримінальним законом. Однак урахування цих обставин можливе тільки, якщо вони не зумовили кваліфікацію вчиненого злочину.
Безпосереднє значення для суду при призначенні покарання, безумовно, мають положення статей Загальної частини КК, які закріплюють поняття й мету покарання, правила й особливості застосування окремих його видів та інші норми, що регулюють питання, пов’язані з призначенням покарання, і здатні впливати на вибір міри покарання винному.
Так, визначаючи покарання винному, суд, виходить з поняття покарання, яке в ч. 1 ст. 50 КК України визначається як "захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого".
З’ясування соціального призначення, юридичної природи, сутності самого покарання та його мети зумовлює необхідність призначення судом такого покарання винному, яке б відповідало ступеню тяжкості вчиненого й особі винного. Законодавчо визначена мета покарання та її види спрямовують діяльність суду щодо призначення покарання та являють собою "ті кінцеві фактичні результати, яких прагне досягти держава, установлюючи кримінальну відповідальність, засуджуючи винного у вчиненні злочину до тієї чи іншої міри покарання''[187].
Призначаючи покарання, суд має виходити з визначеної системи та видів покарань, оскільки з’ясування системи та видів покарань, принципів її побудови дозволяє суду з більшою повнотою враховувати специфіку злочину й особливості особи винного при призначенні покарання, ефективніше здійснювати карально-виховний і попереджувальний вплив на засудженого, а також усувати умори, які сприяють вчиненню ним злочину.
Безпосереднє значення для призначення покарання мають також правила складання покарань і зарахування строку попереднього ув’язнення, обчислення строків покарання. Стаття 72 КК України не тільки передбачає співвідношення окремих видів покарань, визначаючи "шкалу" їх еквівалентів, але й установлює правило складання покарань різних видів: при складанні в цих випадках менш суворе покарання переводиться в більш суворе. У ст. 72 КК містяться й правила зарахування попереднього ув’язнення за сукупністю злочинів чи вироків, які враховуються судами при призначенні покарання в певних випадках.
Індивідуалізуючи покарання винному, суд повинен також виходити з норм про звільнення від кримінального покарання. Кримінально-правові інститути звільнення від покарання та його призначення тісно взаємопов’язані, унаслідок чого без урахування положень, що містяться в цих нормах кримінального законодавства, в окремих випадках неможливо призначити справедливе й законне покарання винним. Наприклад, виходячи зі змісту положень ч. 3 ст. 78, ч. 6 ст. 79, ч. 4 ст. 81, ч. 6 ст. 82, ч. 6 ст. 83, і ст. ст. 71, 72 КК, суд може призначити покарання у випадку вчинення засудженим у період іспитового строку нового злочину. Урахування цих положень Загальної частини КК є особливо актуальним у зв’язку з поширеністю застосування альтернативних покаранню форм реалізації кримінальної відповідальності. Так, у 2003 році судами було звільнено від відбування покарання 119146 засуджених, або 59,3 % від числа всіх засуджених. З випробуванням було звільнено від відбування покарання більше половини засуджених, тобто 111299 чоловік, або 55,4 % від числа всіх засуджених; звільнено від покарання внаслідок акта амністії та з інших підстав 7209 засуджених, або 3,6 % від числа всіх засуджених, умовно засуджено 388 осіб, або 0,2 % від числа всіх засуджених, відстрочення виконання вироку було застосовано до 250 засуджених, що склало 0,1 % від числа всіх засуджених[188].
186
На це звертав увагу ще в 1960-і роки І.І. Карпець, зазначаючи, що "ретельне врахування форм вини при індивідуалізації покарання необхідне ще й тому, що КК містить велику кількість складів злочинів, які передбачають покарання в обох формах вини: як при умислі, так і при необережності". (Див.: Карпец И.И. Индивидуализация наказания в советском уголовном праве. — М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1961. — С. 48).
187
Див.: Зубкова В.И. Уголовное наказание и его социальная роль: теория и практика. — М.: НОРМА, 2002. — С. 65.
188
Див.: Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у 2003 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 5 (45). — С. 32; Судимість осіб та призначення мір кримінального покарання у 2003 р. //Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 4 (44). — С. 30.