Так, у ст. 30 Основних начал кримінального законодавства СРСР і союзних республік і у ст. 24 КК УРСР 1922 року було визначено, що суд, призначаючи покарання, повинен ураховувати "ступінь і характер небезпечності вчиненого злочину". А також зазначалося, що "для встановлення цього вивчається обстановка вчинення злочину…, а також встановлюється наскільки сам злочин у даних умовах місця й часу порушує основи суспільної небезпечності". Стаття 42 КК УРСР 1927 року містила вимогу враховувати поряд зі ступенем і характером вчиненого злочину також і мотиви злочину. Стаття 32 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 року та ст. 39 КК України 1960 року зобов'язували суд при призначенні покарання враховувати "характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину". Таке формулювання цієї засади викликало в теорії кримінального права труднощі в тлумаченні понять "характер" і "ступінь" суспільної небезпечності. Уявляється можливим виділити три позиції щодо змісту цих понять.
Деякі вчені під характером суспільної небезпечності розуміли не індивідуальну ознаку конкретного злочинного діяння, а ознаку, що характеризує всі злочини певної групи чи певного виду. Цю позицію було обґрунтовано Я.М. Брайніним ще 1953 року, а потім її підтримали А.Д. Соловйов, І.І. Карпець, Г.Л. Кригер, В.М. Кудрявцев, А.П. Чугаев, М.О. Беляев та інші. Так, за думкою Г.Л. Кригер, характер злочину визначає якісну своєрідність певного виду злочину та залежить від змісту й соціальної цінності суспільних відносин, на які посягає злочин, змісту шкідливих наслідків і їх розміру, форми вини (умисел чи необережність), способу вчинення злочину (загальнонебезпечний, насильницький), характеру мотивів і мети злочину (низькі чи соціально нейтральні мотиви) та інше[201]. Ступінь же суспільної небезпечності визначає тяжкість конкретного злочину і залежить від індивідуальних особливостей цього злочинного діяння. Тому, виходячи з конкретних обставин справи, суд і має визначити ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину[202].
Інші автори вважали "характер" і "ступінь" суспільної небезпечності її взаємопов’язаними структурними елементами, надаючи при цьому "характеру суспільної небезпечності" значення якісної, а "ступеню" — кількісної характеристики небезпечності як виду, так і окремого конкретного злочину[203]. Наприклад, на думку Н.Ф. Кузнєцової, не можна відносити поняття "характер" до групових властивостей відповідного злочину, а "ступінь" — виключно до індивідуальних. Вона вважає, що характер суспільної небезпечності виражає її якість, тимчасом як ступінь характеризує кількісну сторону суспільної небезпечності[204].
Г.Г. Криволапов зазначає, що не існує поняття "характер суспільної небезпечності". Є тільки "характер злочину", який виявляється в спрямованості діяння проти того чи іншого об’єкта, розмірі шкоди, що завдається злочином, а також у формі вини і надає злочину якісної визначеності; "ступінь суспільної небезпечності" як кількісна визначеність, міра небезпечності вчиненого злочину[205].
Найбільш визнаною була позиція, відповідно до якої "характер" суспільної небезпечності — показник тяжкості певного виду злочину, а ступінь — показник тяжкості конкретного, вчиненого конкретною особою злочину. Слід визнати, що саме ця позиція і знайшла закріплення в чинному кримінальному законодавстві України: п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України 2001 року передбачає, що суд "призначає покарання, "враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину". Отже, чинний КК України не пов’язує характер суспільної небезпечності з конкретним вчиненим злочином, тому що на нього не вказується в ст. 65 КК, де визначаються загальні засади призначення покарання. Тобто його визначення та врахування є прерогативою' законодавця, оскільки характер суспільної небезпечності є типовою, а не індивідуальною ознакою тяжкості злочину.
Незважаючи на чітке визначення законом цієї засади; її тлумачення в науці кримінального права залишилося неоднозначним. С.Д. Шапченко стверджує, що, призначаючи покарання, суд зобов’язаний ураховувати й характер вчиненого злочину, який "є певним чином конкретизованим показником рівня суспільної небезпечності певного виду злочинів чи окремих його різновидів"[206]. На його думку, індивідуальні особливості вчиненого злочину, які не зумовили його кваліфікацію, на характер злочину, як правило, не впливають, оскільки характер злочину, як він вважає, визначається: а) його кваліфікацією; б) місцем об’єкта (об’єктів) злочину в ієрархії соціальних цінностей, характерній для національної правової системи; в) співвідношенням караності вчиненого злочину з караністю злочинів інших видів (окремих їх різновидів)[207].
201
Див.: Кригер Г.Л. Влияние характера общественной опасности преступления на дифференциацию и индивидуализацию ответственности. // Проблемы правосудия и уголовного права / Под ред. А.М. Ларина, В.М. Савицкого, М.М. Славина, А.М. Яковлева. — М., 1978. — С. 143.
202
Див.: Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. — К.: Вища школа, Головное изд-во, 1980. — С. 33.
203
Див.: Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. — М.: Изд-во Моек, ун-та, 1969. — С. 68–73; Фефелова В.Ф. Преступление и проступок: Автореф. дис…. канд. юрид. наук. — М., 1977. — С. 6–7.
204
Див.: Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. — М.: Изд-во Моек, ун-та, 1969. — С. 68–73.
205
Див.: Криволапое Г.Г. Критерии разграничения преступления и проступка // Тр. Моск. высш. школы милиции МВД СССР. — 1978. — Вып. 3. — С. 128.
206
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — 2-е вид., перероб. і доп. / Відп. ред. С.С. Яценко. — К.: А.С.К., 2002. — С. 129.