Отже, зважаючи на викладене, можна стверджувати, що принципи інституту призначення покарання повинні відповідати таким вимогам (критеріям): 1) бути основною, загальнообов’язковою, керівною ідеєю як для законодавця, так і для правозастосовника; 2) відбивати сутність покарання та його мету; 3) складати основу формування всіх кримінально-правових норм щодо призначення покарання; 4) не суперечити загальноправовим і галузевим принципам права.
До цього треба додати, що принципи призначення покарання являють собою струнку систему, у якій вони гармонійно взаємодіють один з одним. Тому від дотримання кожного з них залежить функціонування всієї системи принципів.
Виходячи з виділених критеріїв, ґрунтуючись при цьому на ознаках, які характеризують правові принципи в цілому, можна виділити таку систему принципів, які відбивають основні, загальнообов’язкові положення інституту призначення покарання на сучасному етапі розвитку кримінального законодавства та науки кримінального права:
1) загальні та галузеві принципи кримінального права, які мають специфічний прояв у принципах призначення покарання: законність, справедливість, гуманізм;
2) спеціальні принципи інституту призначення покарання: індивідуалізація покарання й економія заходів кримінально-правового примусу.
Досліджуючи спеціальні принципи призначення покарання, треба сказати про нетотожність принципів індивідуалізації відповідальності та індивідуалізації покарання. У теорії кримінального права не склалося єдиної позиції щодо розуміння змісту принципу індивідуалізації покарання та його співвідношення з принципом індивідуалізації відповідальності. Так, І.І. Карпець розрізняв індивідуалізацію покарання в законі й індивідуалізацію покарання в суді[24]. В.Н. Бурлаков узагалі заперечує необхідність виділення принципу індивідуалізації покарання[25]. І.Г. Філановський, навпаки, дійшов висновку, що слід говорити про індивідуалізацію не кримінальної відповідальності, а тільки покарання[26].
На нашу думку, принципи індивідуалізації відповідальності та індивідуалізації покарання за всієї спільності мають самостійне значення, що випливає насамперед із загальновизнаного положення про різний за обсягом зміст понять ''відповідальність’' і "покарання". Відповідальність — більш широке поняття: по-перше, вона може бути не тільки кримінальною, але й цивільно-правовою, адміністративною, дисциплінарною тощо; по-друге, навіть у межах кримінального права "відповідальність" — поняття більш широке, ніж поняття "покарання", яке є лише одним із видав, хоча й типових, кримінальної відповідальності. Через це суть індивідуалізації кримінальної відповідальності виявляється "у виборі форми державного реагування на вчинений злочин для того, щоб ця форма якнайточніше відповідала вимогам справедливості, виправленню засудженого, меті превенції злочинів"[27]. Принцип індивідуалізації покарання вступає в дію тоді, коли в результаті індивідуалізації кримінальної відповідальності з’ясовується, що за вчинене діяння до винного має бути застосований той чи інший вид покарання та його міра[28].
Видається також суперечливим виділення деякими авторами принципу рівності прав громадян перед законом як спеціального принципу призначення покарання, через те що він є галузевим принципом кримінального права.
Прихильники виділення наведеного принципу в системі принципів призначення покарання визначають його зміст по-різному. Так, ще Ж.-П. Марат писав, що "злочин однаково принижує всіх людей. Тому всі правопорушники за те ж саме порушення повинні нести те ж саме покарання"[29]. Подібна точка зору висловлювалася й іншими вченими[30]. П.П. Осипов ідею рівності при призначенні покарання тлумачив іншим чином — як вимогу однаковості "офіційної оцінки поведінки й особистості членів суспільства, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки кримінально-правової норми, і обов’язку реагування на злочини кримінально-правовими засобами"[31]. Л.Л. Кругліков, критикуючи сформульоване П.П. Осиповим визначення принципу рівності, вважає, що при призначенні покарання рівність виявляється: а) у застосуванні судом єдиних меж санкції при обранні покарання за певний вид злочину незалежно від походження, соціального, майнового становища, расової та національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, від роду і характеру занять, місця проживання й інших обставин; б) у використанні в кожній кримінальній справі відповідних положень Загальної частини кримінального законодавства; в) у застосуванні єдиних критеріїв призначення покарання; г) в урахуванні не тільки ступеня, але й характеру суспільної небезпечності вчиненого[32].
24
Див.: Карпец И.И. Индивидуализация наказания в советском уголовном праве. — М.: Госуд. изд-во юрид. лит., 1961. — С. 19.
25
Див.: Бурлаков В.Н. Личность преступника и назначение наказания: Учебное пособие. — Л., 1986. — С. 32.
26
Див.: Филановский И.Г. К вопросу о юридической ответственности за правонарушения // Вестник Ленинградского ун-та. Серии "Экономика, философия, право". — Вып. 1. — Л., 1973. — С. 132.
27
Див.: Мамедов А.А. Справедливость назначения наказания. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. — С. 49.
28
Див.: Мельникова Ю.Б. Дифференциация ответственности и индивидуализация наказания. — Красноярск, 1989. — С. 40, 76–77.
30
Див.: Блувштейн ЮД., Чубаров В.Л. Справедливость наказания //Труды Академии МВД СССР, 1987. — С. 91; Российское уголовное право: В 2-х томах. — Т. 1. Общая часть / Под ред. А.И. Рарога. — М.: Профобразование, 2001. — С. 438.
31
Див.: Осипов П.П. Теоретические основы назначения наказания: Автореф. дис…д-ра юрид. наук. — М., 1979. — С. 22.
32
Див.: Кругликов Л.Л. Смягчающие и отягчающие ответственность обстоятельства в уголовном ораве (Вопросы теории). — Воронеж: Изд-во Воронеж, ун-та, 1985. — С. 58.