Аналізуючи ці позиції авторів, які визнають принцип рівності покарання спеціальним принципом інституту призначення покарання, не можна не помітити їх суперечності.
За наведеного розуміння принципу рівності ігнорується індивідуальність, неповторність, особливість винного, а отже, виключається можливість виконати правило, передбачене ч. 3 ст. 65 КК, — ураховувати при призначенні покарання особу винного. Однак недотримання цієї вимоги є підставою для визнання вироку необґрунтованим і незаконним, тобто таким, що не відповідає загальним засадам призначення покарання. У зв’язку з цим у юридичній літературі справедливо зазначено, що розуміння принципу рівності як рівності покарання "означало б проголошення "зрівнялівки" у сфері кримінального права, заклик до "механічного правосуддя", для здійснення якого не потрібні були б не тільки внутрішній суддівський розсуд, але й сам суддя, який міг би бути з успіхом замінений лічильно-вирішальним пристроєм"[33]. Тому видається правильною позиція авторів, які вважають, що принцип рівності — це галузевий принцип кримінального права, який означає рівність громадян перед кримінальним законом і виявляється у рівності підстав для застосування кримінальної відповідальності, єдності правил і порядку визначення змісту й розмірів кримінальної відповідальності[34]. Відповідно до інституту призначення покарання цей принцип виявляється як вимога призначити покарання "у межах санкції", що не означає призначення "рівного покарання", а якраз, навпаки, обумовлює індивідуалізацію покарання в цих межах.
При цьому суд тільки у виняткових, вичерпним чином передбачених у ст. 54, ч. 2 ст. ст. 55, 69, 70, 77, 98, 102 КК України випадках, має право вийти за межі санкції. Так, суд з урахуванням зазначених у статті 69 КК України обставин може призначити більш м’яке покарання, ніж визначене в санкції статті, що передбачає відповідальність за конкретний злочин, а саме може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин, чи не призначити додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове. У такому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, установленої для даного виду покарання в Загальній частині. Більш суворе покарання суд може обрати тільки в межах максимального строку, установленого для даного виду покарання в Загальній частині чинного КК, і тільки згідно з ч. 2 ст. 71 КК може призначити покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двадцяти п’яти років. Передбачені законом винятки не суперечать принциповим вимогам про рівність громадян перед законом, а лише підтверджують її своєю винятковістю.
Неточною також уявляється позиція В.В. Мальцева щодо розуміння сутності принципу рівності громадян перед законом і судом як визначення точної, з урахуванням внутрішньовидових властивостей діяння, міри покарання (внутрішньовидова межа принципу рівності)[35]. Аргументуючи таке розуміння принципу рівності на правозастосовчому рівні, В.В. Мальцев вважає, що врахування "характеру і ступеня суспільної небезпечності злочину" скоріше виступає не одним із проявів особистої відповідальності, "а являє собою реалізацію все тієї ж рівності громадян перед судом на правозастосовчому рівні"[36]. І тому, за його думкою, не слід протиставляти принцип рівності принципові індивідуалізації, тому що в основі останнього так само знаходяться характер і ступінь суспільної небезпечності злочину, без точного врахування яких справедливе покарання не є можливим.
На нашу думку, видається необґрунтованим при визначенні принципу рівності орієнтувати суд на врахування при призначенні покарання тільки обставин, які характеризують діяння, не враховуючи при цьому особу винного. Виходячи зі змісту ст. 65 КК України, суд, індивідуалізуючи покарання винному у вчиненні злочину, повинен ураховувати сукупність обставин, які характеризують і діяння, і особу винного і які пом’якшують та обтяжують покарання.
Уявляється недоцільним і віднесення до системи спеціальних принципів призначення покарання принципів обґрунтованості й обов’язковості мотивування обраної міри покарання[37], які одержали закріплення в ст. ст. 323, 334, 335 та інших статтях КПК України й відбивають необхідні етапи судочинства, а саме тому є кримінально-процесуальними принципами. Водночас ці принципи виступають додатковими Гарантіями правильного вирішення питання про призначення покарання.
33
Див.: Келина С.Г. Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права — М.: Наука, 1988. — С. 89.
34
Див.: Филимонов ВД Принцип равенства граждан перед законом в уголовном праве // Уголовное право в XXI веке: Материалы Междунар. науч. конференции, состоявшейся на юрид. факультете МГУ им. М.В. Ломоносова 31 мая — 1 июня 2001. — С. 225.
35
Див.: Мальцев В. Принцип равенства граждан перед уголовным законом я судом // Уголовное право. — 2002. — № 3. — С. 40.
37
Див.: Бажанов М.И. Назначение показания по советскому уголовному праву. — К.: Виша школа, 1980. — С. 11.