1) вони являють собою правила призначення покарання[392];
2) їх зміст визначається з урахуванням особливостей певних кримінально-правових інститутів, що виражають специфіку вчиненого злочину або особливості суб’єкта злочину;
3) вони застосовуються в сукупності з загальними засадами призначення покарання;
4) застосовуються тільки у суворо визначених законом випадках.
Виходячи з викладеного, під спеціальними засадами призначення покарання слід розуміти передбачені в кримінальному законі правила призначення покарання, обов’язкові для індивідуалізації покарання винному з урахуванням специфіки вчиненого злочину або особливостей суб’єкта злочину. Якщо зважити на сутність спеціальних засад призначення покарання, то найбільш обґрунтованою в цьому відношенні видається думка Є.В. Благова, який вважає, що "загальні й спеціальні засади є двома групами правил однієї й тієї самої діяльності. Звідси і перші, і другі в принципі можуть бути відносно самостійними й не дублювати одна одну"[393]. Безумовно, ці засади є відносно самостійними, оскільки вони окремо закріплені окремими статтями в КК 2001 року та мають характерні особливості, які дозволяють відрізняти їх від загальних засад призначення покарання. Але водночас ці правила є тісно взаємопов’язаними кримінально-правовими інститутами: призначаючи покарання з урахуванням загальних засад, суд повинен керуватися положеннями ст. ст. 56–67 КК. Саме тому спеціальні засади повинні застосовуватися судом тільки в сукупності з загальними засадами призначення покарання. Отже, спеціальні правила призначення покарання за своїм змістам є спеціальними, а за порядком застосування — додатковими до загальних засад призначення покарання.
Як випливає з сутності спеціальних засад призначення покарання, необґрунтовано звуженим і таким, що не відображає їх специфіки, є розуміння змісту спеціальних засад призначення покарання тільки як "передбачених кримінальним законом правил призначення покарання з окремих категорій справ"[394]. Адже, по-перше, формулюючи спеціальні правила призначення покарання, законодавець орієнтується не на категорії кримінальних справ, а на специфіку певних кримінально-правових інститутів, а саме тому ці правила застосовуються тільки в передбачених законом випадках, а по-друге, термін "категорія кримінальних справ" за своїм змістом є кримінально» процесуальним, а тому уявляється необґрунтованим застосовувати його при аналізі сутності кримінально-правових інститутів.
Разом із тим, видається правильним розуміння Є.В. Елаговим спеціальних правил призначення покарання як "таких, що розвивають і конкретизують загальні засади і застосовуються разом з останніми"[395]. Досліджуючи правила призначення покарання, передбачені в ч. 3 ст. 43 та ст. ст. 68–71, 103 КК України, можна помітити, що в їх змісті знаходять відображення конкретизовані ознаки ступеня тяжкості вчиненого й особи винного, визначені з урахуванням особливостей окремих кримінально-правових інститутів. Наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 43 КК спеціальні правила призначення покарання встановлюються, виходячи зі специфіки суб’єкта злочину: особи, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації. Згідно з ч. 1 ст. 68 КК України при призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями ст. 65–67 КК України, має враховувати ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру і причини, унаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Відповідно до ч. 2 ст. 68 КК України такими обставинами виступають характер і ступінь участі кожного зі співучасників у вчиненні злочину. Щодо ст. ст. 70–71 КК України слід також говорити про конкретизовані показники ступеня тяжкості вчиненого й особи винного, виділення яких зумовлюється вчиненням винним декількох злочинів: наявність у злочинній діяльності особи сукупності злочинів або вчинення засудженим після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання нового злочину. Передбачаючи в ч. 1 ст. 103 КК спеціальні правила призначення покарання, законодавець не тільки конкретизує особливості особи винного, але й зобов’язує суд враховувати певні додаткові обставини, визначені ним, виходячи з особливостей певних кримінально-правових інститутів: умови життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.
392
Безпосередньо сам законодавець визначає положення статей 68, 70, 71, 103 КК як правила. Наприклад, див. ч. 3 ст. 78, ч. 6 ст. 79, ч. 6 ст. 80, ч. 4 ст. 81, ч. 6 ст. 83, ч. 6 ст. 83, ч. 4 ст. 84 КК України.
394
Див.: Благов Є.В. Назначение наказания. Теория и практика. — Ярославль, 2002. — С. 137.
395
При цьому Є.В. Благов зазначає: "Якщо загальні засади використовуються в частині будь-якого випадку призначення покарання, то спеціальні засади — у частині того, що відбиває особливості певних категорій таких випадків". Водночас слід зазначити, що деякі українські вчені положення ч. 1 ст. 68 КК також характеризують, як такі, що розвивають положення загальних засад призначення покарання. (Див.: Пинаев А.А Курс лекций по Общей часта уголовного права Украины. — X.: Юридический Харьков, 2002. — С. 387).