У юридичній літературі питання про правові наслідки обмеженої осудності є актуальним, що, безумовно, пов’язано з їх особливим значенням для правозастосовчої практики. Більше того, аналіз літератури дозволяє констатувати відсутність одностайності думок учених-криміналістів, які коментують питання обмеженої осудності. Так, більшість авторів не пов’язують стан "зменшеної осудності" з обов’язковим пом’якшенням покарання[446]. При цьому деякі з них, хто дотримується цієї точки зору, говорять про те, що обмежена осудність може й не братися судом до уваги, а отже, й не впливати на міру покарання[447]. Така позиція обґрунтовується твердженням про те, що, призначаючи покарання обмежено осудній особі, суд має враховувати загальні засади призначення покарання, а також сукупність обставин, у тому числі й таких, що обтяжують покарання.
Інші вчені вважають, що наявність обставин, які свідчать про обмежену осудність, зумовлює обов’язкове пом’якшення покарання винному. Так, наприклад, О.І. Рарог пише: "… незважаючи на те, що в законі прямо не сказано, що психічні розлади, які не виключають осудності, є підставою для пом’якшення покарання, такий висновок випливає зі змісту статті про обмежену осудність, а також з аналізу системи обставин, що пом’якшують покарання, де вказано деякі ознаки, які характеризують психіку суб’єкта як аномальну. Наприклад, стан вагітності, афекту"[448].
Найбільш правильною, на нашу думку, є позиція С.В. Бородіна, який, виокремлюючи основні риси обмеженої осудності, зазначає, що таке психічне явище, "будучи обставиною, що пом’якшує кримінальну відповідальність, не чинить само по собі тиску і враховується судом при призначенні покарання в сукупності з іншими даними й обставинами, що характеризують злочин і особу винного", і, крім того, "ніколи й ні за яких умов не може тлумачитися як обставина, що обтяжує відповідальність"[449]. Ця точка зору знайшла відображення в законодавстві ряду зарубіжних країн, де обмежена осудність визначається законодавцем як обставина, що пом’якшує покарання (відповідальність)[450]. Проте вона вимагає істотного уточнення.
Перш за все необхідно зазначити, що психічний стан винної у вчиненні злочину особи, яку визнано судом обмежено осудною, в обов’язковому порядку має бути оцінений і врахований судом при призначенні покарання. Як справедливо визначається в літературі, "ігнорування судом обмеженої осудності підсудного фактично є визнанням допустимості об’єктивного ставлення"[451] і суперечить змісту ч. 2 ст. 20 КК України. У чинному кримінальному законодавстві також не встановлюється яких-небудь винятків із цього правила, коли б обмежена осудність не враховувалася судом.
У зв’язку із введенням до чинного кримінального законодавства норми про обмежену осудність і вказівки в ній на необхідність враховувати цю обставину при призначенні покарання уявляється необхідним нормативне закріплення певних правил призначення покарання.
При формулюванні правил призначення покарання за наявності у винної особи обмеженої осудності законодавець ряду зарубіжних країн, як правило, говорить про можливість пом’якшення покарання. Неврахування обмеженої осудності особи судом при призначенні покарання суперечить ч. 2 ст. 20 КК. Водночас відповідно до ст. 65 КК, призначаючи покарання, суд повинен брати до уваги не тільки обставини, які свідчать про обмежену осудність особи винного, але й ряд інших обставин справи, що характеризують як злочин, так і особу винного. Саме тому обмежена осудність може бути нейтралізована іншими обставинами, а винному може бути призначено будь-яке суворе покарання. Зважаючи на це, М.А. Кауфман пропонує вказати в кримінально-правовій нормі, яка визначає обмежену осудність, що ця обставина враховується як пом’якшуюча в сукупності з іншими пом’якшуючими і обтяжуючими обставинами[452]. Думається, що з цією пропозицією слід погодитись і взяти її до уваги при конструюванні правил призначення покарання. Розглядаючи вплив обмеженої осудності на вибір міри покарання, треба мати на увазі, що ні за яких умов не можна визнавати її обставиною, що обтяжує покарання.
446
Див., напр.: Наумов А.В. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. — М.: БЕК, 1996. — С. 195–196; Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / 2-е изд., изм. и доп. / Под ред. Ю.И. Скуратова и В.М. Лебедева. — М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998. — С. 33.
447
Див., напр.: Антонян Ю.М., Бородин С.В. Преступность и психические аномалии. — М.: Наука, 1987. — С. 214; Аргунова Ю.Н. Применение нормы об ограниченной вменяемости // Российская юстиция. — 1999. — № 7. — С. 40–42.
448
Див.: Российское уголовное право: В двух томах. — Том 1. Общая часть /Под ред. проф. А.И. Рарога. — М.: Профобразование, 2001. — С. 222.
450
Див.: Наприклад, УК Латвийской Республики (п. 10 ч. 1 ст. 47), Республики Казахстан (ст. 17), Литовской Республики (п. 11 ч. 1 ст. 59).
451
Див.: Цымбал Б. Ограниченная вменяемость: дискуссионные вопросы теории и правоприменительной практики // Уголовное право. — 2002. — № 1. — С. 60.
452
Див.: Кауфман М.А. Некоторые вопросы применения норм Общей части УК РФ // Государство и право. — 2000. — № 6. — С. 59.