У зв’язку з цим уявляється доцільним при формулюванні правил призначення покарання за наявності обмеженої осудності говорити лише про можливість пом’якшення покарання, не висловлюючись при цьому категорично. Це Сприятиме всебічний оцінці й урахуванню судом всіх обставин, що характеризують особу винного, для виголошення справедливого вироку.
Викладене вище дає змогу зробити висновок про те, що автори, як правило, розглядаючи вплив обмеженої осудності на міру покарання, що обирається судом, не визначають правил, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання за наявності обмеженої осудності особи. Однак визначення цих правил з урахуванням принципів і мети покарання має істотне значення для діяльності суду з призначення покарання.
Спробу вирішення цього питання було зроблено білоруським ученим О.В. Шидловським, який вважав, що в КК Білорусі необхідно закріпити такі правила призначення покарання зменшено осудним особам:
1) слід обов’язково оцінювати вплив хворобливого психічного розладу або розумової відсталості на ступінь усвідомлення фактичного характеру і (або) суспільної небезпечності своїх дій (бездіяльності) чи керувати ними;
2) якщо стан зменшеної осудності істотно не впливав на процес вчинення суспільно небезпечного діяння, він не повинен служити підставою для пом’якшення покарання;
3) якщо винний сам викликав хворобливий психічний розлад з наміром вчинити злочин, то такий стан не може враховуватися як пом’якшуюча обставина;
4) слід обмежити застосування смертної кари до осіб, визнаних судом зменшено осудними[453].
Розглядаючи запропоновані автором правила призначення покарання, слід погодитися, що для правильного вирішення питання про вибір справедливої міри покарання суд повинен оцінити вплив психічного розладу і розумової відсталості на ступінь усвідомлення винним фактичного характеру і (або) суспільної небезпечності його дій або можливості керувати цими. Це необхідно не тільки для того, щоб правильно встановити, чи є підстави щодо визнання такої особи обмежено осудною, але й для того, щоб зрозуміти ступінь винності цієї особи, тому що настання тих або інших правових наслідків пов’язане не з самим психічним розладом, а з порушеннями здатності усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій, що викликаються ним, або керувати ними[454]. Оскільки суд призначає покарання згідно з виною особи, яка вчинила злочин, то ступінь винності має вирішальне значення для визначення міри покарання. Установити його можна за допомогою аналізу характеру й спрямованості інкримінованого їй діяння. Саме врахування регулятивних можливостей особи при скоєнні конкретного злочину зумовлює призначення їй справедливої міри покарання. Тому слід погодитися з І.А. Кудрявцевим, що принцип справедливості не дозволяє покласти на суб’єкта злочину відповідальність за ту частину зниження соціального контролю, яка зумовлена або пов’язана з істотним ситуативним впливом психічного розладу, але в цьому випадку вимагає соціального захисту суспільства від його негативного впливу. Водночас цей учений зазначає, що міра відповідальності в психологічному плані визначається суб’єктивними можливостями виконання особою належних дій[455]. Безумовно, міра примусу має бути прямо пропорційна суспільній небезпечності винного в скоєному злочині, і тому, як уявляється, необхідно з'ясувати вплив психічного розладу на ступінь усвідомлення фактичного характеру й суспільної небезпечності своїх дій, а також на можливість ними керувати. Установлення міри прояву психічного розладу у винної особи зумовлює вирішення питання не тільки про обрання справедливої міри покарання винному, але й про необхідність призначення примусових заходів медичного характеру.
При цьому видається не зовсім точним формулювання О.В. Шидловським правил призначення покарання обмежено осудним. Це пояснюється недостатньо точним розумінням медичного критерію обмеженої осудності. Автор не бачить явної суперечності у сформульованих ним правилах призначення покарання. Так, термін "психічний розлад" використовується в сучасній психіатрії замість поняття "психічна хвороба", тому немає необхідності говорити про хворобливий психічний розлад. Якби психічний розлад не був хворобою, то вживання примусових заходів медичного характеру суперечило б здоровому глузду. Більше того, таке формулювання правил призначення покарання не відповідало б положенням чинного кримінального законодавства, де медичний критерій обмеженої осудності чітко визначено за допомогою терміна "психічний розлад".
453
Див.: Шидловский А.В. Институт назначения наказания в уголовном нраве Республики Беларусь: системно-функциональный анализ: Автореф. дис… канд. юрид. наук. — Минск: Беларус. гос. университет, 2002. — С. 10.
454
Див.: Цымбал Б. Ограниченная вменяемость: дискуссионные вопросы теории в правоприменительной практики // Уголовное право. — 2002. — № 1. — С. 59.
455
Див.: Кудрявцев И.А. Ограниченная вменяемость // Правоведение. — 1995. — № 5. — С. 109, 113.