— Але ж, наскільки я знаю…
— Ти нічого не знаєш! Професор Літтл розповість тобі все.
— Він у тебе? — радісно вигукнула Тессі.
— Так. Ти з ним зустрінешся сьогодні надвечір. І ще одне: заради твого порятунку твій батько і Кольрідж погодились працювати в ядерному інституті Кейз-Ола, в Уранії.
— В Уранії?! — Тессі схопилася за голову, труснула нею, немов відганяючи примару. — Якщо це справді так, то я…
— То ти зустрінеш це повідомлення схильно! — різко сказав Люстіг. — І навіть більше: ти наполягатимеш, щоб академік Торн обов'язково поїхав до Уранії, причому за помічника чи супутника взяв би собі безробітного шофера, на ім'я Люстіг.
— Ніч-чого не розумію… Ця політика — мов шахова гра. Я відчуваю себе в ній пішаком, якого пересувають хто куди хоче…
— Ні, Тессі! Ми ведемо гостру гру. Але в цій грі пішаків немає… Ніхто не примусить академіка Торна створювати антиречовинну бомбу, якщо він сам не захоче цього; ніхто не видере знань з його світлої голови… Академік Торн може заявити хоч зараз, що розриває свою угоду з Кейз-Олом… Ну, то й що — трильйонер знайде інших фізиків, менш принципових, хоч і менш талановитих. Але тоді до Уранії не потрапить ні Тессі Торн, ні Люстіг.
Він помовчав, узяв руку дівчини, приклав до своїх губів, поцілував.
— Моя рідна! Ти знаєш: я тебе кохаю… Я сказав це вперше і востаннє — може, нам і говорити більш не випаде… Цими днями до Уранії вирушить така собі екскурсія в складі кількохсот чоловік. Це означатиме, що… — Люстіг помовчав. — Це означатиме, що незабаром почнеться війна! За всяку ціну треба зробити так, щоб у цю екскурсію поїхали й ми, хоч звідти ми вже навряд чи повернемося…
Тессі сиділа не рухаючись. Тільки рука її стиснула руку Люстіга.
— Я хочу, щоб ти дожила до того часу, коли на планеті не буде ні Уранії, ні Кейз-Ола, хочу, щоб ти на власні очі побачила новий світ… Але я не знаю, де буде безпечніше: в Уранії чи тут… Вибирай сама…
— Мені нічого вибирати. Для чесної людини є тільки один шлях — шлях боротьби за мир. За оту страшну добу в порожнечі я надивилася смерті в очі… Зроблю все, як ти радиш. Думаю, до Уранії ми потрапимо разом. І ми повинні перемогти… Я не зраджу тебе, Люстіг.
Решту того дня Тессі згайнувала у специфічно жіночих турботах: никала по магазинах, накуповуючи всілякий дріб'язок, побувала в перукаря, зайшла до кравчині. Все це вона робила з якогось внутрішнього почуття самоствердження. Їй хотілося переконати саму себе, що ще будуть літа й зими, ще не раз шитиме вона у найкращої кравчині ошатні сукні, чіплятиме на них різні прикраси.
І все ж десь у підсвідомості блукав тоскний неспокій. Він зник аж після зустрічі з Літтлом.
Коли в домовлений час «Ластівка» зупинилася на перехресті Кільцевої магістралі, до неї підійшов чолов'яга в брудному комбінезоні чорнороба.
— Професор Літтл?! — не стрималася дівчина.
— Тс-с-с! — з удаваним переляком замахав руками Літтл. — Не вимовляйте ім'я цього боговідступника й гангстера! Він більше не існує. Я — його спадкоємець. Здрастуйте, міс Тессі!
Це був зовсім інший Літтл. Без старомодних окулярів, позбувшись вусів та борідки, він помолодшав і, здавалося, втратив нерішучість і сумовитість.
Тессі охоче підхопила жартівливий тон:
— І бідолашний спадкоємець мусить тепер важко працювати, щоб заробити на кусень хліба?
— Так, так!.. Знаєте, що я сьогодні вантажив?! — Він урочисто підняв палець. — Бомби!.. Ні, не атомні, а звичайні. Такі собі охайненькі, блискучі поросятка. Я досі бачив їх тільки на малюнку.
— На жаль, ми дуже багато що бачили тільки на малюнках! — посміхнулася Тессі. — Сідайте, професоре, проїдемося!
«Ластівка» летіла тим же п'ятим радіусом південних магістралей, що й місяць тому. Але тепер надвечірнє небо було лагідне й чисте, а між стариком і дівчиною встановилися теплі, щирі відносини спільників, борців за одну справу. І добре, що Тессі поїхала по колишньому маршруту. Він нагадав їм, як отам, у Сан-Клеї, може вперше за багато років, люди, яким загрожувала смертельна небезпека, поєднали свої зусилля, виступили на боротьбу з стихією.
— Тессі, я, здається, знайшов свій шлях… — тихо говорив Літтл. — Ви, мабуть, не підозріваєте, що місяць тому своєю несподіваною появою в інституті врятували мене від самогубства. Тоді я не боявся смерті. А тепер боюсь… І боюсь по-хорошому, по-людському. Просто мені хочеться дожити до того часу, коли я зможу вперше натиснути на кнопку споруди, яка викине антиречовинну бомбу в одну з критичних точок якогось майбутнього страшного циклону… Я прочитав дуже багато нелегальної літератури. І я, професор, шанобливо схилив голову перед шофером. Це Люстіг розкрив мені шлях до істини…