Отакі міркування миттю перебігли у Павла в голові. Здоровий глузд твердив: ні про яких космонавтів не може бути й мови. А на екрані радіолокатора зовсім чітко вирисовувався силует величезної ракети.
— Ви бачите, Федоре Івановичу? — гаряче зашепотів Павло. — Спускайтеся швидше!
Юнакові чомусь здавалося, що ракета може в першу-ліпшу мить знову зринути в космічний простір і зникнути назавжди.
Льотчик хвилювався не менше за Павла, але тримав себе в руках.
— Сідати не можна, Павлику. Туман.
— Ну, то я піду на розвідку.
Вертоліт знизився і повис у повітрі. Павло відкрив нижній люк, скинув прив'язаний до скоби капроновий трап, спустився ним на кілька метрів і спинився, прислухаючись.
Скеровані донизу потужні бортові прожектори вертольота вирізали з давкого мерехтливого мороку два рельєфні білі конуси. Важкий туман проковтнув машину, приглушив шум її моторів. Земля здавалася безмежно далекою. Вона дихала згарищем і мовчала.
«А може, вони вже приготували зброю і ось-ось спалахне вбивчий промінь?»
Від цієї думки в Павла побігли по тілу мурашки. Він досі не замислювався над тим, хто такі оці «вони» і чого прилетіли на Землю, але зараз мимохіть пригадалися бридкі волохаті створіння, змальовані Уеллсом у фантастичному романі «Війна світів». Уеллсівські марсіани були хижими й жорстокими, вони знищували все на своєму шляху. То чи не такі часом і ці гості з Космосу?
Павло подумав про це і посміхнувся: яке безглуздя!
Він почав опускатися рішуче й швидко, і незабаром стрибнув з трапа просто в масне, грузьке багно.
Тут, при землі, туман був не такий густий.
Павло пройшов кроків тридцять уперед і раптом помітив, що починає збиватися з прямої лінії. Якась невідома сила весь час тягла його ліворуч. І ця сила збільшувалася з кожним кроком Павла.
Юнак спіткнувся об щось тверде, і в ту ж мить його куртка різко смикнулася вниз. Глухо дзенькнув метал об метал. Павло злякано сіпнувся, але не зрушив з місця.
— Що за чортівня? — промимрив він. — Потрапив у капкан, чи що?
Рука наткнулася на ракетницю в кишені куртки. Важкий широкоствольний пістолет стирчав так, ніби саме в нього вп'ялися стальні зуби пастки. Павло ухопився за рукоятку обома руками, потягнув щосили…
Ракетниця подалась угору, і вслід за нею з багна вилізла велика брила, що, здавалося, мусила важити сотні кілограмів.
— Феромагнетик?! — здивовано вигукнув Павло.
Це була ніч неймовірних відкриттів. Мабуть, навіть відомим ученим-атомникам, що працюють з надпотужними синхрофазотронами, ніколи не доводилося бачити магніта з такою колосальною напругою силового поля. Ствол ракетниці немов прикипів до брили і, зрештою, прорізав дірку в куртці. Те самісіньке сталося і з залізним дріб'язком. З м'ясом видиралися гачки й гудзики, з кишені вислизнула і, немов крихітна торпеда, помчала до магніта авторучка зі стальним пером.
Та юнак нічого цього не помічав. Похапцем зітерши рукавицею грязюку з дивного магніта, він обдивлявся його з усіх боків.
Це був геометрично правильний шестигранник заввишки з метр, завтовшки сантиметрів шістдесят, дуже легкий як на свої розміри. Одна з його сферичних поверхонь була ніздрюватою, обпаленою — такими падають на землю метеорити після тривалої подорожі в атмосфері. Але чому ж протилежна поверхня сяє, наче щойно відшліфована?.. І чому бічні грані зберігають характерний вигляд зламу?.. Може, й справді це рештки якогось космічного корабля, що вибухнув у момент приземлення?
Павло занепокоєно поглянув навколо. Очі вже звикли до примарного напівприсмерку і розрізняли на площі в кількасот квадратних метрів потрощені, обсмалені дерева, баюри, повні масної, темної води… А перед ним лежали, складені один на одного товсті шестигранники з блискучого металу.
Павло спробував відірвати маленький уламок. Та де там! Подолати силу магнітної взаємодії він не міг.
Якщо це гості з Космосу, то вони геніально просто розв'язали дуже складну проблему захисту від космічного проміння: потужне магнітне поле ракети змінювало траєкторію більшості заряджених частинок, відкидало їх геть. Космонавтам вдалося усунути чи не найголовнішу небезпеку подорожей у зоряному Всесвіті.
Але де ж вони, оті сміливі, що подолали час і простір? Може, врятувались і блукають зараз у негостинному сірому мороці?
Наче у відповідь на думки юнака, зненацька пролунало:
— Ог-го-го!
Павло здригнувся.
— Аг-гов, Пав-лику!
Павло зітхнув з полегкістю: та це ж пілот, стурбований його довгою відсутністю, кричить у мегафон.