— Гаразд… — Мей поправила зачіску і рішуче пішла до дверей. — Гаразд. Я не скажу більше ні слова. Але зроблю таке, що ви потім жалкуватимете все ваше життя!
Вона зупинилась біля порога, обернулась, похитала головою:
— Я думала, ви — справжній володар половини світу, надлюдина… А ви — нікчема, не вартий кохання!
Зблід, засопів Кейз-Ол. Може, вперше в житті йому в обличчя шпурнули образу, і довелося проковтнути її мовчки, бо відповісти — нічого.
Він, найбагатший, наймогутніший, міг купити або відняти силою все, що заманеться. Життя цієї тендітної жінки було в його руках. Але помститись їй не вдасться. Навіть помираючи, вона лишиться переможцем, бо ніхто не зуміє видерти в неї любов силоміць.
— Кляте дівча! — промимрив Кейз-Ол.
Сигара, яку припалював трильйонер, вислизнула з руки, і це ще дужче розлютило його. Він шпурнув її геть, рвучко підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті, сів до столу і клацнув вимикачем.
Просто перед ним, за шовковим серпанком ніші проти столу, засяяв екран. На екрані проступили й набули яскравості обриси великої, пишно обставленої спальні. А в наступну мить в кадрі з'явилася Цариця краси.
Мей зайшла до своєї спальні такою ж, якою вийшла з кабінету Кейз-Ола — холодною, гордовитою, суворою. Але тільки-но за нею зачинилися двері, вона закрила обличчя руками й застогнала.
— Боже, який він дурний!.. Невже він не помічає, що я його кохаю справді?.. Ні, не помічає… І ніколи не помітить, бо він — страшна людина, що не вірить нікому. Як це образливо! Як гидко!
«Не може бути! — беззвучно кричав Айт. — Це все — тільки гра, талановита гра!»
Але коли це й була гра, то вона заходила надто далеко.
Повільно, мляво, наче у напівсні, Мей підійшла до столика, взяла аркушик рожевого паперу і золотий олівчик. Сіла. Похнюпилась. Потім пересмикнула плечима, наче їй стало холодно. Почала писати.
Послужливий об'єктив телепередавача поповз униз, наблизив аркушик паперу. Літера по літері на ньому з'являлись слова. Айт мимоволі читав їх уголос:
— Прощайте. Гадаю, що тепер ви повірите.
Впав золотий олівчик. Упала золота голова на руки.
— Що вона замислила?! — прошепотів Айт.
Кейз-Ол мовчав. Тільки очі його блищали зацікавлено. Це видовисько, певно, збуджувало його нерви, приємно лоскотало їх.
Мей підвела голову. Тепер її очі були страшними. Вони блукали по кімнаті, немов шукаючи когось незримого, і раптом вп'ялися в крихітний ножичок, що лежав на столі. Мей схопила його й вибігла з кімнати.
— Гм, цікаво… — промимрив Кейз-Ол. — Ну, а далі що?
Одна, друга, третя кімната. Автоматично відчинялися двері і так само автоматично вмикалися телевізійні передавачі, супроводжуючи Царицю краси.
Ванна. Мей замкнулася зсередини, полохливо озирнулась і почала роздягатись.
Плюскотіла вода з кранів. Шурхотів шовк одягу. Щось дзенькнуло тихо. А потім неголосно зойкнула Мей.
Вона вже лежала у ванні і злякано дивилася на ліву руку, з якої пружним струмочком вибивалась і одразу ж розпливалась рожевою плямою у воді гаряча кров.
— Що вона робить?! — закричав у нестямі Айт. — Вона перерізала собі вену!
Він забув, що всього лише кілька годин тому сам проголосив зрадниці смертний вирок.
— Що сталося, Псойс? — пролунав глузливий голос Кейз-Ола. — Я тебе не впізнаю! Операція вплинула на тебе шкідливо. Не турбуйся, Цариця краси, мабуть, догадується, що за нею стежать і прибіжать рятувати. А ми зачекаємо, доки вона схаменеться сама.
Збігала хвилина по хвилині, а Мей і не поворухнулась. Її обличчя зараз було спокійним і сумним. А вода у ванні все червоніла й червоніла…
Ледве-ледве повзе стрілка хронометра на столі кабінету містера Кейз-Ола. Сто секунд — хвилина… Сто секунд — друга.
Скільки лишилося їх, отих секунд? Вже збігають фарби з дівочого обличчя, бліднуть губи. Мабуть, паморочиться в неї голова, бо дівчина здригнулася, повільно закрились повіки. А уста прошепотіли востаннє:
— Як безглуздо… — і після паузи, ледве чутно: — Який він дурний!
— Лікаря! Швидко! — Кейз-Ол схопився, натиснув на одну з численних кнопок. — Негайно до неї, Псойс! Скажи їй, що… Скажи, що я згодний взяти її за дружину.
І Айт побіг. Побіг так, що Свайн, який чекав на нього в коридорі, ошелешено вирячив очі і посторонився.
Зустріч з коханням
— Слухай мене, «Сину», слухай!.. Збігає ніч, настає день. Линуть до тебе птахи, і перший несе тобі в правій лапі хороший подарунок, щоб натомість захопити твій… Поспішай зустрічати крилатих гостей, «Сину».
Линуть і линуть в ефірі слабенькі електромагнітні коливання. Їм сутужно тут, у просторі над Дайлерстоуном: залізо відштовхує їх, бетон жадібно поглинає. Але окремі промінчики підносяться все вище й вище і аж на сто п'ятдесятому поверсі найвищого в світі хмарочоса чіпляються за феритову антену крихітного приймача.
Їх енергія дуже мала. Її не вистачило б, мабуть, щоб зрушити з місця найлегшу піщинку. Проте тридцять каскадів радіостанції, сконструйованої сином професора Лайн-Еу, можуть дати таке посилення, що шелестіння мушиних крилець здаватиметься гуркотом реактивного двигуна. Дуже мала потужність передавача — не недолік, а досягнення конструкції: «слухачі» на пеленгаторних станціях містера Кейз-Ола в кращому разі приймуть незрозуміле белькотіння серед суцільних шумів, зате камердинер трильйонера чує все так, ніби професор Лайн-Еу сидить поруч нього.
— Слухай мене, «Сину», слухай! У світі — неспокійно… З учорашнього дня заборонено відпустки для офіцерів і солдатів. На біржі — пожвавлення. Пильнуй, «Сину»!
«Син», зморшкуватий, скоцюрблений дід, стоїть посеред чудового саду перед довжелезним святковим столом і мовчки кутуляє щелепою. Його тьмяні очі дивляться байдуже й гидливо, незграбні руки обвисли, як у паралітика. На цьому обличчі тільки й живуть сиві кошлаті брови. І кожен їхній рух впливає на цілу отару служників у строкатих комбінезонах, немов знак диригентської палички.
Камердинер містера Кейз-Ола керує приготуванням до банкету.
Товстелезний головний кухар на чолі загону кухарів та кухарчат священнодіє в своїй тимчасовій кухні біля вантажного ліфта, сповненого дратівливими пахощами. Головний електрик з головним художником востаннє перевіряють світлові ефекти, і сад на сто п'ятдесятому поверсі хмарочоса то розквітає міріадами вогнів, то тьмяніє і провалюється в темряву. Головний поет, куйовдячи волосся, щось мимрить собі під ніс. Бігають, аж спотикаються, нижчі служники. І всі боязко поглядають на миршавого старика в золотавому комбінезоні: пан Псойс сьогодні злий, йому все не подобається.
А «пан Псойс» хмурить брови, щоб згасити радісний блиск очей. В ці секунди його свідомість майже не реагує на оточення.
«Я чую, професоре! — хочеться крикнути Айтові. — Чую… Хай прилітає крилатий гість! Він захопить звідси такий подарунок, що містер Кейз-Ол тільки почухається!»
Але відповідати не можна. Не варто вмикати свій радіопередавач без гострої потреби. Досить того, що тиждень тому Айт у відповідь професорові сказав єдине слово — «так».
— Скоро зарожевіє небо, «Сину»… Вітаю тебе з Новим, Шістнадцятим роком Атомної ери!
— Вітаю і я вас, професоре! — беззвучно прошепотів Айт.
Він натиснув кнопку приймача, схованого в потайній кишені під пахвою; немов поправляючи шийну хустку, витяг з-під капронового капелюха крихітний навушник і опустив його за комір. Передача скінчилась.
Закінчувалось і сервірування стола. Немов солдати на параді, уздовж нього виструнчились служники. І, як справжній головнокомандувач, понад шеренгою пройшовся Псойс.
Служники, на яких падав його погляд, блідли й смикалися до стола, аби поправити серветку чи пересунути якусь із виделок.
— Гаразд! — нікому не дякуючи, не висловлюючи свого задоволення, камердинер трильйонера пішов геть, і аж тоді служники полегшено зітхнули: лихо пронесло, нікого не покарано.