Дванадцятого січня надвечір всюдихід зрушив з місця і подався на південь, в напрямку Канади. Тільки він від'їхав на якихось півста кілометрів, як до полюса кинулись кореспонденти й учені.
Вивчати не було чого. На старанно вирівняному крижаному майданчику лежало кілька десятків шестигранників з того ж самого надзвичайно легкого металу, що його знайдено на місці приземлення «метеорита» біля Верхньої Чащоби.
Вчені були розчаровані: адже вони сподівались якщо не побачити космонавтів, то хоч дістати від них бодай якийсь знак привіту людям Землі. Звичайно, нікому й на думку не спадало, що у всюдиході немає жодної живої істоти. Льотчик Тертишний висловив несміливе припущення, що Павло Сєдих, який пропав безвісти під Северськом, тепер подорожує з мешканцями іншої планети. Газетярі підхопили цю гадку, перетворили її з вірогідної версії на беззаперечне твердження, і вже не один юнак світу мріяв побувати на місці молодого російського вченого, якому випало щастя репрезентувати перед космічними гостями людство.
А що ж сам Павло Сєдих? Як і в перші години полону, він перетворився на немовля, якого не спускає з рук занадто дбайлива мати: спав, їв і знову поринав у солодке небуття. Мабуть, справа була не тільки в перевтомі. Цілком можливо, в їжу та питво додавались якісь препарати, що заспокоювали нервову систему.
Юнак прокинувся, аж коли всюдихід рушив з полюса у дальшу подорож по планеті.
Свідомість була чистою і ясною. Дихалося легко, вільно. М'язи повнились енергією.
«Де це я?.. Що це зі мною?..» — В першу мить Павло не міг пригадати нічого. А потім враз перед ним яскравою стрічкою помчали кадри біофільму. Зоря Кейз-Ола… інженер Айт… Цариця краси… Мерзенний виродок Кейз-Ол…
На далекій Пірейї, за мільярди кілометрів від Землі, відбувалися події, дуже схожі на земні. Вони змушували ненавидіти й співчувати, співставляти й протиставляти. Забувалося, що це, зрештою, тільки надзвичайно досконалий кінофільм: хотілося самому стати до боротьби пліч-о-пліч з інженером Айтом.
Павло вмостився зручніше в кріслі, натиснув на кнопку.
Знайомо клацнув фіксатор. Спалахнув екранчик. Засвистів у вухах вітер.
І в ту ж мить Павло Сєдих просто перед собою побачив молоду, повну сили й снаги дівчину.
Частина друга
Напередодні
Бомба «чиста» і бомба «брудна»
Дівчина співала.
Коли б її запитали, що саме вона співає, їй, мабуть, важко було б відповісти. Отак пташина щебече погожого весняного ранку — безтурботна, задоволена усім. Дівчині підспівували вітер та басовите гудіння газотурбінного мотора.
Блискуча рожева машина, вищиривши нікельовані ікла широкої тупої пащі, мчала вперед, буквально пожираючи відстань. Стрілка спідометра повзла все вище й вище і, нарешті, застигла біля поділки 200.
Поштовхів уже не відчувалося. При такій швидкості автомобіль майже не торкався дороги, перетворившись на своєрідний безкрилий літак.
Цей шалений літ веселив і збуджував дівчину. Вона кинула кермо, поклавшись на автоматичного шофера. Вітер куйовдив її коротко підстрижене каштанове волосся і, захлинаючись, насвистував щось задерикувате.
Услід рожевій спортивній машині погрожували кулаками поліцаї, скрушно хитали головами водії. Дівчина не звертала уваги. Їй було десять пірейських років, і юність вирувала в ній, розбризкуючи невичерпну енергію.
Та ось дівчина глянула на годинник і знизила швидкість. Тепер її автомашина пересунулася на передостанню праву доріжку автостради і з легкістю балерини неквапно обганяла замурзані роботяги-грузовики.
На схрещенні доріг дівчина звернула праворуч, під віадук, і поїхала в'юнким асфальтованим шосе в напрямку невисокого гірського пасма. Знак цілковитої заборони проїзду на неї не вплинув, так само як і не стурбував військовий пост біля шлагбаума.
— Агов, хлопці! Хутко! — крикнула вона дзвінким, веселим голосом.
Шлагбаум миттю піднявся. Кирпатий сержант, широко посміхаючись, віддав честь. Дівчина привітно кивнула йому головою.
Другий пост. Третій. Дротяні загорожі обабіч шосе. І, нарешті, шлях перетяла височезна бетонна стіна. Біля широких приземкуватих воріт тьмяно виблискували стальні ковпаки вогневих точок. Вартовий виглянув через крихітне віконце в суцільній товщині металу дверцят.
Тут дівчині вже довелося витягти документи, розкрити й показати сумочку. Охоронці тим часом пильно оглядали машину, і це тривало так довго, що дівчина почала втрачати терпець:
— Ну, швидше! Скільки ви ще будете мучити мене. Треба розуміти, що мене ображають такі принизливі процедури!
Не слухаючи виправдань лейтенанта, дівчина стрибнула в машину і поїхала у ворота, які щойно відчинились.
Здавалося б, за такими стінами повинні критись якщо не бастіони фортеці, то хоча б громохкі цехи якогось надтаємного заводу. Однак територія, яку охороняли так старанно, нагадувала хіба тихе дачне передмістя. Серед яскравої зелені біліли охайні, красиві котеджі та виблискували дзеркальними вікнами довгі будинки атомного стилю. І лише в кінці алеї височіла грандіозна кругла споруда, увінчана приплескуватим куполом. Саме туди і їхала дочка академіка Торна.
Машина плавно підкотилася до монументальних гранітних сходів. За скляними дверима промайнуло обличчя служника у формі особистої поліції містера Кейз-Ола. А хвилиною пізніше вибіг коротконогий товстун середнього віку. Він зупинився біля машини, витяг з кишені брудного комбінезона годинника-цибулину і похитав головою:
— Знову.
— Знову, таточку… — з удаваним смутком зітхнула дівчина.
— Сто п'ятдесят на годину?
— Двісті, таточку.
— Двісті! — товстун сплеснув руками. — Заберу машину! Поставлю на карбюратор захисну шайбу!
— Це нелогічно, таточку!.. Ти сам сказав, що сумуєш без мене і рахуєш кожну хвилину до мого повернення. Адже так?
— Так, Тессі, — товстун підійшов ближче, обняв і поцілував дочку. — Але я сумуватиму ще дужче, якщо ти вб'єшся…
Машину кинули просто посеред алеї — мабуть, тут рідко хто їздив — і пішли до котеджу, який ледь-ледь виднівся за деревами. Через хвилину мовчазний досі будинок сповнився веселим гамором.
Доки дівчина пирхала та виспівувала у ванні, академік Торн разом зі старенькою покоївкою сервірували стіл на веранді. З кількості закусок та пляшок, які вишикувались осяйною шеренгою, можна було б зробити висновок, що готується цілий банкет. Але обідати сіли тільки батько з дочкою.
— Сім'я в повному складі! — академік налив собі чималий келих, капнув на дно чарки Тессі. — Вип'ємо за успіхи сім'ї!
— Вип'ємо!
Це був незмінний тост академіка Торна, символічний, як і ота шеренга пляшок, з якої ніколи не випивали більш як одну, та й то лише в урочисті дні. Кожній з цих пляшок було стільки ж років, скільки й Тессі.
— Ну, доню, розповідай. Бачу по очах, що ти задоволена.
— Ат, де вже там…
— Ну-ну, не може бути! — Кругле, добродушне обличчя батька заясніло ще дужче, а смішний клинчик борідки задерикувато піднявся вгору. — Кажи, а то я рознервуюсь… і вип'ю ще цілий келих вина.
— Гаразд. — Тессі озирнулась і підсунулася ближче. — А на тебе можна покластись?
— Умгу… — Торн саме розправлявся з біфштексом і тому не міг відповісти виразніше.
— І ти не розповіси нікому-нікому?
— Умгу…
— Я не жартую, тату… Про це я не повинна була б розповідати. Справа в тому, що ми з професором Лайн-Еу завтра пересаджуємо живий людський мозок!
Торн поперхнувся і вирячив очі на дочку.
— Дівчинко моя, чи ти часом…
— Ні, не збожеволіла, тату!.. — Тессі вже була серйозною. — Операцію робитимемо тільки вдвох. Уночі. Цілком таємно. Ти ж знаєш, що такі операції суворо заборонені.
— І Лайн-Еу штовхає тебе на небезпеку?.. — Торн шпурнув серветку, підвівся. — Я зараз подзвоню йому, що ти не можеш, не маєш права!