Коли до кімнати зайшла Тессі, Літтл урвав на півслові свої обвинувачення, похмуро привітався й сів. Батько докірливо похитав головою.
— Їхала цілу ніч?.. Ну, йди, спочивай.
— Ні, тату, спочивати не можна. Я чула кінець вашої суперечки і хотіла б дещо додати до того, що сказав професор Літтл. Він висловився недосить точно. Якщо ви з Кольріджем можете ще сяк-так виправдатись за вибух перших двох атомних бомб на території країни, яка напала на Монію, то коли почнеться третя всепірейська війна, на ваші голови ляже прокляття всього людства. Дочкою убивць я не хочу бути.
Страшними, переляканими очима глянув на неї батько. Сумно кивнув головою Кольрідж. Літтл одвернувся, щоб приховати злу, переможну посмішку. А Тессі відчула, як тоскно стислося серце, запалали щоки й вуха. Дочка повстала проти батька. Конфлікт міг цілком вільно призвести до остаточного й безповоротного розриву. І все ж відступати було вже пізно, коли б навіть вона хотіла це зробити.
Неквапно, намагаючись не пропустити жодного факту, Тессі розповіла сумну історію професора Лайн-Еу, передала майже дослівно зміст Наради наймудріших. В її крихітній записній книжечці зберігався довжелезний стовпчик цифр та чудних абревіатур, які нічого не розкрили б сторонньому, але визначали собою дати й суми, координати цілей на території Союзу Комуністичних Держав і кількість атомних та водневих бомб, які мають незабаром туди впасти.
Тессі говорила, не спускаючи очей з батька. Вона знала, що у нього хворе серце, яке може не витримати. Здавалось, до цього й ішлося. Торн дихав усе пожадливіше й хрипкіше, хапався за груди, але коли Тессі замовкла й кинулась за ліками, зупинив її.
— Говори. Хтось із нас збожеволів, — я, ти, Кейз-Ол — не знаю. Говори. Коли те, що ти розповідаєш, — правда, коли тебе разом з Лайн-Еу не обдурили комуністи, то я… Я тоді зроблю таке, що здригнеться весь світ!
— Присягаюсь — це свята правда!.. — Тессі поквапливо розкрила сумочку, витягла радіостанцію. — Дві години тому мені вперше відповів інженер Айт — людина, яка зуміла добути котушку з записом Наради. Йому можна вірити, татку! Він надішле ще одну, і ти почуєш усе сам…
— Не знаю… Не знаю, хто винний, хто правий. Ви всі проти мене. Я проклинаю сам себе. Але ви не хочете зрозуміти, що поява атомної бомби була такою ж історичною необхідністю, як і відкриття вогню первісною людиною! Адже під час другої всепірейської війни хрестовикам не вистачило хіба кількох місяців, щоб створити таку самісіньку бомбу, яка готувалась отут, в Лос-Алайні, і пошпурити її на Монію. Ви не хочете…
— Це все ми добре знаємо, Торн! — сухо, безжально промовив Кольрідж. — Сімнадцять років ми працювали пліч-о-пліч. Визнаю: я був тільки жалюгідним виконавцем твоїх дерзновенних задумів. Ти — справжній геній, коли йдеться про ядерну фізику. Але, даруй, в питаннях політики ти не підносишся вище за того середнього монійця, якому бракує розуму зазирнути в майбутнє. Ти чув, що розповіла твоя дочка? Ти зважив на те, що говорив Літтл? Три тисячі триста атомних і водневих бомб!.. Кому, як не тобі, знати, що це означає загибель усієї планети! І ці бомби вже стоять на стартових злагодах. Війна може спалахнути в першу-ліпшу мить.
Запала мовчанка. Професор Літтл, який протягом останньої години не промовив і слова, зітхнув і сказав нерішуче:
— Не хочу бути віщуном лиха, але скажу вам: я певен, що війна почнеться на початку Другого місяця цього року…
— На початку Другого місяця? — перепитала Тессі. — Чому ви так гадаєте, професоре?
— Тому що я власноручно за особистим таємним наказом Кейз-Ола склав найдокладніший прогноз погоди для Континентальної півкулі саме на цей час. Аналогічне завдання я виконував рівно сімнадцять років тому, коли планувалася висадка десанту проти хрестовиків.
— Так… — задумливо сказав Кольрідж. — Отже, лишається днів тридцять п'ять — сорок. Менш як місяць… Ти чуєш, Торн?
Академік не відповів. Схиливши голову, він похмуро дивився на купку попелу, що висипався з люльки. Сірий, безрадісний попіл… Чи не так спопеліли й світлі мрії? Навіщо було прагнути й дерзати, недосипати ночей, рискувати життям в ім'я науки, коли її досягнення принесли людям не радість, а неспокій, нові, ще не знані страждання?
Тессі розуміла батька. Вона і співчувала йому, і злостилась, що не зуміла знайти ще запальніших і вагоміших слів, які допомогли б старому покінчити з сумнівами, стати рішучішим.
— Тату, не сумуй… — Тессі легенько торкнулася його руки. — Мені здається, ще не все втрачено. Три декади тому я була свідком того, як одна жінка агітувала слухачів підписати відозву про заборону атомної зброї. Якщо всі люди…
— Постривай, Тессі… — Кольрідж нахмурився, потер рукою підборіддя. — Ти кажеш — відозва. А мені здається, що краще було б опублікувати протест найвидатніших учених країни. Наш друг Літтл говорить правду: сан-клейська трагедія повинна послужити останньою пересторогою тим, хто грається з атомними бомбами… А ну, доню, бери папір. Пиши: «Вчені протестують! Насувається лихо».
— Насувається лихо… — повторила Тессі.
І їй чомусь пригадався палаючий будинок професора Лайн-Еу, мляві пожежники, які так неохоче розмотували шланги, ніби чекали, доки пожежа розгориться дужче.
«Ні, ти не Псойс!..»
Лихо насувалося. Воно було ще невидиме й неусвідомлене, але вже відчутне, як ота задуха при чистому небі перед грозою.
Навесні Шістнадцятого року Атомної ери всю Монію охопив якийсь неймовірний шал. Газети, як за командою, урвали войовниче базікання і почали прозоро натякати на можливість «конструктивних переговорів» з Союзом Комуністичних Держав. Значно знизилися ціни. До мінімуму зменшилась кількість безробітних. Кейз-Ол знав, що робив. Шляхом досить сумнівних махінацій істориків Шістнадцятий рік Атомної ери був визнаний ювілейним для Монії. На честь цього свята мало не щодня організовувалися карнавали й гулянки, всілякі конкурси аж до змагання найвидатніших їдців макаронів та стрибунів на одній нозі.
Проте це були якісь неприродні, істеричні веселощі, які рано чи пізно мали скінчитися важким похміллям. І такий час наближався.
Айтові урвався терпець. Проклинаючи вимушену бездіяльність, він уже був ладний зважитись на який завгодно нерозсудливий вчинок і, мабуть, таки не втримався б, коли б не цілий ряд подій, які розгорнулися в палаці.
Головний слідчий натрапив на таке, що аж за голову схопився: докладна перевірка показала, що з звукозаписувальних апаратів викрадено понад п'ятсот котушок з магнітною ниткою — більш як дві тисячі годин запису розмов, які, певно ж, були не простою балаканиною.
За своєю посадою головний слідчий не тільки не підлягав Псойсові, а й міг контролювати його. Проте тут вже було не до субординації. Коли б Кейз-Ол дізнався про пропажу, і головний слідчий, і головний радіотехнік, та, певне, й камердинер трильйонера не могли б розраховувати на помилування. Безневинні винуватці прийшли до Псойса, щоб схилити перед ним свої голови і благати порятунку.
О, Айт чудово використав момент! Він, звичайно, нагнав жаху на обох і тільки в останню мить «зглянувся» — пообіцяв мовчати цілий місяць. Псойс наказав посилити розшук і провести йому до покоїв відводи головних потаємних ліній зв'язку — «для контролю».
Незабаром до цих двох приєднався третій — головний інженер. Під час розшуків цілком випадково було виявлено, що неприступність фортеці Кейз-Ола — нічим не обґрунтований міф.
Усі сто п'ятдесят поверхів хмарочоса пронизував найскладніший лабіринт каналізаційних та вентиляційних труб. На кресленнях вони проступали тонісінькими кольоровими лініями. Але коли дослідили одну з них, магістральну, то виявилось, що нею можна не тільки цілком вільно пробиратися з поверху на поверх, а й вилізти геть за межі палацу в безпечному місці.