Півдня Тессі ходила сама не своя, не знаючи, за що взятись. А потім вирішила: насамперед треба зняти з запису кілька копій. І без зволікань, бо ракета на Зорю вирушає завтра ввечері.
Повільно обертаються котушки магнітофона, тихо звучить холодний голос радника містера Кейз-Ола, а Тессі з нудьгою переглядає щойно одержані листи.
Ось вона байдуже, гидливо взяла конверт з офіційним штампом поліції містера Кейз-Ола. Мабуть, знову розшукують якогось із колишніх пацієнтів професора Лайн-Еу. Розпечатала… Що це? Випав аркушик з кількома рядками, написаними дуже знайомим почерком.
«Одержане розмножте в якомога більшій кількості екземплярів… — читала вона пошепки. — Частину розішліть поштою справжнім друзям, а решту тримайте до спеціального наказу».
Підпису не було. Лише в куточку стояли три літери: «С-Кл».
— Нічого не розумію… — прошепотіла Тессі. — Що саме треба розповсюдити?
Вона глянула на штемпель поштового відділення, пригадала, що цей лист принесено одночасно з бандероллю, і раптом збагнула: та йдеться про котушку з записом Наради! Літери «С-Кл» — не що інше, як скорочене «Сан-Клей»!.. То, виходить, коліщатко надіслав не Айт, а Люстіг?!
— Ну, що ж, товаришу Люстіг, я виконаю ваш наказ! — Тессі рішуче труснула кучерями. — Але дещо зроблю і проти вашої волі!
Ще одна ніч без сну. За цей час Тессі встигла зняти одинадцять копій запису Наради. Десять з них вона запакувала й вислала поштою в Лос-Алайн Кольріджу, а одинадцяту сховала в чемодан. Рівно о сімдесятій годині до дівчини заїхав Фредді, а ще через п'ятдесят хвилин вони вже були на космодромі Ней-Льюс.
Хоч Тессі й не боялася майбутнього польоту у безповітряний простір, але уявляла його більш цікавим.
Все було прозаїчним і простим: на металевій естакаді, скупо освітлена променями небагатьох прожекторів, лежала гостроноса металева сигара. Звичайна рейсова ракета, вона вже побувала за межами атмосфери кількасот разів і втратила свій блиск.
Цю ракету проектував і конструював Фредді Крайн. Не дивно, що він одразу ж потягнув Тессі оглядати всю складну машинерію космічного корабля, з запалом пояснював призначення тих чи інших приладів. Тессі покірно хитала головою, але дивилася не на прилади, а на Фредді.
У військовій формі він був ще красивішим. Струнка широкоплеча фігура. Ідеально правильні риси обличчя. М'яке, хвилясте каштанове волосся. Розумні, лагідні сірі очі. Він задоволений з того, що Тессі, нарешті, слухає його, летить разом з ним аж ген куди, не лякаючись мертвої порожнечі Всесвіту! Він готовий зробити для своєї нареченої все, що їй заманеться… Ну, якого ще треба чоловіка?
Але ні, серце Тессі належить іншому.
— Фредді, я втомилась.
— Пробач, люба. Та ми вже зараз вирушимо.
Справді, довгу вузьку кабіну заповнили пасажири. Більшість із них, мабуть, летіли на Зорю не вперше, бо одразу ж натягали незграбні антигравітаційні скафандри і прив'язувались до низьких похилих крісел. З допомогою Фредді сяк-так впоралася з цим завданням і Тессі.
Через кілька хвилин закрився люк, у навушниках скафандра пролунала голосна команда, а потім почулось оте неприємне «ве-ве-ве», яке так вразило Тессі три місяці тому. Але тут, у кабіні, звуки були ще більш різкі, вдирались у вуха, примушували серце стискатись, а легені — затримувати подих.
З вогнетривких дюз ракети вилітали розжарені тугі клубки газу, а космічний корабель, переборюючи силу тяжіння, линув усе вище й вище. Тіла людей у ракеті притискувались до крісел, ставали неймовірно важкими.
Тессі здавалося: ще трохи — і кінець. Та ось замовкли двигуни. Закалатало серце в дівчини. Тіло стало легесеньке, мов пір'їнка.
Ще кілька разів, правда на короткий час, вмикались двигуни ракети. Потім почулось легеньке брязкання металу об метал. І, нарешті, Фредді торкнув Тессі за рукав скафандра:
— Виходимо.
Він припнув її на тонкий стальний трос і обережно потягнув до шлюзової камери, а звідти — до люка.
Тессі вилізла в отвір і відсахнулась.
Просто перед нею, у страшній пустоті на фоні чорної, утиканої гострими промінчиками незліченних зірок запони, висіло величезне, залите світлом прожекторів блискуче колесо з чудною багатобаштовою спорудою в центрі.
— Ну, поїхали! — почувся в навушниках скафандра голос Фредді. — Не лякайся!
Блиснув спалах. Щось смикнуло Тессі за пояс і потягло. Окрутнулась, подерлася кудись угору й ракета.
А колесо все наближалось і наближалось. Воно вже залягло на півнеба. На його ободі світилися численні віконця.
Картина була грандіозною і страшною водночас.
— Так ось ти яка, Зоря Кейз-Ола! — прошепотіла Тессі, пригадавши, що саме сюди засилали на каторгу комуністів. — Звідси не втечеш!
Вона не знала, що мікрофон ввімкненої радіостанції шолома підхопив її голос, розніс радіохвилями в усі боки, тому аж здригнулась, коли у відповідь почувся м'який баритон Фредді:
— І все ж були випадки, коли вдавалося втекти. Минулого року каторжник, на ім'я Айт, інженер, до речі, захопив поштову ракету і втік з Зорі. На щастя, не зумів упоратись з посадочним механізмом і розбився. Мерзотник був, кажуть, незвичайний.
Так ось звідки потрапив Айт до клініки професора Лайн-Еу! Так ось чому мститься він Кейз-Олу!
«Мій любий, присягаюсь відплатити за всі твої муки!» — в думці поклялася Тессі.
Тимчасом Фредді дотягнув дівчину до отвору шлюзової камери. Засичало повітря, розчинились невеличкі дверцята, і дівчина опинилася в покрученому коридорі. Там новоприбулих чекав невисокий чоловік у синьому комбінезоні.
Він відрекомендувався, похмуро посміхаючись:
— Інженер Проут. Тимчасовий головний інженер Зорі.
«І ти знущався з Айта?! — хотілося вигукнути Тессі. — Ти теж радів, коли довідався, що він загинув?»
Але вона, звісно, цього не промовила, а тільки холодно кивнула головою.
«Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби!»
Ніч. Величезний кабінет, сповнений зеленкуватої півтемряви. Масивний незграбний стіл, яскраво освітлений схованими під абажуром лампами. За столом сидить підстаркуватий чоловік у м'якому сірому комбінезоні і щось неквапно пише старомодною простенькою ручкою.
На аркуш лягають довгі рядки цифр… Старий щось підсумовує. На столі стоїть диктофон, але він не ввімкнений. Всю праву стіну займає велетенська електронно-обчислювальна машина, але на ній не жевріє жодна сигнальна лампочка. Навіть табло автоматичного покажчика біржових курсів не пульсує тривожними спалахами чисел, а дрімає, напівзаплющивши своє сітчасте велике скляне око.
Скрипить, скрипить перо старомодної ручки. Чоловік пише неквапно, раз у раз замислюється, втоплюючи погляд у куток, і тоді його очі стають мрійними, а губи шепочуть: «Так, так! Це буде добре!» Стоїть на столі незайманою скромна вечеря. За кріслом виструнчився служник і нетерплячим кахиканням нагадує, що вже час перепочити.
Мабуть, цього підстаркуватого чоловіка всі люблять і поважають. Он, бач, як побожно стежить лакей за кожним рухом пера!.. А ось до кабінету ввійшла юна красуня. Це, мабуть, дочка, а може, онука. Вона жартівливо видирає з його рук стило, куйовдить чоловікові ріденьке попелясте волосся: «Ну, досить, любий! Ви, певно, втомились?»
Яка ідилія!.. Старенький промисловець-консерватор. Старомодна ручка. Юна красуня — онука чи дочка…
Ні, хоч зовні все виглядає саме так.
«Старенький промисловець» містер Кейз-Ол ніколи не був консерватором. Ще двадцять років тому, коли тільки-но була відкрита ланцюгова реакція поділу ядра урану, Кейз-Ол сміливо кинув ученим понад п'ять мільярдів дайлерів — річний бюджет невеликої країни, дістав першу атомну бомбу і став монополістом у цій галузі. Під час другої всепірейської війни і в повоєнні роки Кейз-Ол, не шкодуючи витрат, створював десятки науково-дослідних закладів, які дали Монії і радіолокацію, і реактивну техніку, і електронно-обчислювальні машини, а Кейз-Олу — нечуваний зиск і становище наймогутнішої людини капіталістичного світу.