Рум побожно ступив на борт Зорі Надії. Мабуть, якби була змога, він одразу ж кинувся б вивчати потаємну суть процесів у резонаторах і складну апаратуру керування ядерною реакцією. Але йому не довелося навіть оглянути гравітоліт більш-менш докладно. Лишилося дуже мало часу, а Румові треба було підготуватись у першу-ліпшу мить замінити головного пілота споруди.
Приготування до старту закінчувалось. У протилежний бік озера про всяк випадок відвели москітний флот. Забиралися геть з своєю апаратурою кінооператори та репортери телевізійних студій. Годинник башти центральної споруди космодрому показував 29:90. Ще тисяча секунд, і прощай, Пірейє!
Довгим спіральним коридором Рум та перший пілот пройшли до центральної рубки, невеликого круглого залу, накритого прозорим сферичним ковпаком, а звідти — на спостережний майданчик, оточений легенькими металевими поручнями. Незабаром сюди вийшов увесь екіпаж, двісті двадцять сміливців, щоб востаннє глянути на рідну планету і попрощатися з друзями.
За сім хвилин тридцята година. Пролунали мелодійні позивні Союзу Комуністичних Держав. Спалахнув екран на фасаді космопорту. На ньому виткалось рельєфне зображення сивої високочолої людини — Голови Вищої Ради Праці та Оборони.
— Щасти вам, друзі! — сказав він схвильовано. — Людство запам'ятає цю мить назавжди. Вона буде зафіксована не тільки як найвидатніше досягнення творчого розуму. Зоря Надії зводиться над світом у той час, коли йому загрожує найбільша небезпека! Пильнуйте, друзі! І ще раз: щасливої вам путі!
Повільно розплився, зник образ. Пролунав сигнал сирени, і всі неквапно попрямували на свої пости.
До головної рубки керування зайшли троє: капітан корабля — вже немолодий, суворий з виду академік, перший пілот і Рум.
— Усім приготуватись! — пролунало з динаміків.
Це почала діяти головна електронно-обчислювальна споруда гравітольота, його електронний мозок. Тепер людям лишалося тільки контролювати та скеровувати дію апаратури.
— Увага, вмикаються резонатори!
Легенько завібрував корпус металевого велетня, і Рум відчув, що кожна частка його тіла ніби відштовхується від інших, повільно піднімається догори. Це був зовсім не той стан, який охоплював пілота ракетоплана в світі невагомості. Там тіло позбувалося гравітаційної взаємодії швидко, а тут воно немов проціджувалось через якесь невидиме сито. Це було дуже неприємне відчуття, якого хотілося позбутись якнайшвидше.
Рум поглянув ліворуч. Припнуті ременями до низьких зручних крісел, капітан та перший пілот, мабуть, відчували те саме, що й він. Обличчя в обох зосереджені, вкриті дрібними краплинками поту.
— Старт!
Вібрування посилилось. Тепер через усе тіло згори донизу, здавалося, з шаленою швидкістю почали пролітати незліченні крихітні кульки. Вони торкались нервів, лоскотали їх, намагалися потягнути за собою. Кульки виростали, ставали гарячішими, перетворювались на розжарені краплинки, які з'єднувалися в суцільний потік розплавленого металу. Вже не можна було дихати, свідомість паморочилась, зупинялося серце.
І раптом оцей нестерпний стан змінився відчуттям незвичайної легкості, вільності.
— Резонансний бар'єр перейдено, — прозвучало з репродукторів лаконічне повідомлення. — Той, хто почуває себе погано, повинен негайно звернутися до лікаря.
Ні, Рум почував себе чудово! Тільки серце билося прискорено, але то від радості, від гордовитого почуття перемоги.
Він одв'язався від крісла, легким рухом руки підкинув своє тіло вгору. Схопився за поручень у вищій точці прозорого сферичного ковпака, що прикривав центральну рубку.
Гравітоліт уже висів над планетою. Озеро Миру посеред диких гір видавалося блискучим дзеркальцем, кинутим на барвистий килим. А зовсім поруч з літаючим островом пливли грайливі хмаринки.
— Чудово! — захоплено вигукнув Рум.
— Хай йому біс! — похмуро відповів перший пілот. — Я просто починаю боятися цього резонансного бар'єра.
Але й він, звичайно, бурчав більше для годиться. Навряд чи хоч одна людина на борту Зорі Надії не відчувала зараз нестримної радості, не проводжала палким поглядом рідну країну, яка ховалася за хмарами.
Все вище й вище безшумно підіймалася Зоря Надії. Це нагадувало політ аеростата.
Рух Зорі Надії був не швидкий. Вона справді спливала, наче мильна бульбашка, бо, крім виштовхувальної сили повітря, на гравітоліт не діяло ніщо. Але чим вище підіймалася Зоря Надії, тим розрідженішою ставала атмосфера, а, отже, зменшувалась і підіймальна сила гравітольота.
— Увага, вмикаються ракетні двигуни! — попередив автомат керування.
Тепер, крім вібрації, яка вже стала звичною, відчувалося легеньке тремтіння всього корпусу гравітольота. Потім виник неголосний басовитий гуркіт.
На найнижчому прузі гравітольота спалахнуло вогняне кільце. Струмені розжарених газів летіли вниз і вбік, Зоря Надії прискорила свій рух і водночас почала обертатись. Вона перетворилася на штучний супутник планети: коли будуть вимкнені резонатори, обертання гравітольота дасть відцентрову силу, яка поверне тілам частку ваги.
Сутінки, які оточували летючий острів, густішали. Усе виразніше проступали зорі. Пірейя стала схожа на плескатий корж, наполовину освітлений променями обох Сонць.
Нарешті пролунала довгождана команда:
— Увага, приготуватись! Резонатори вимикаються!
Миттєвий струс всього організму — так, ніби по ньому пробіг струм високої напруги, і враз усе тіло охопило відчуття легкості, вільності.
— Гравітоліт вийшов на стаціонарну орбіту, — стисло доповіла електронна злагода. — За показами локаторів, до Зорі Кейз-Ола вісімнадцять тисяч сімсот двадцять три і три десятих милі.
Все було спокійно. Штучний супутник Монії не подавав ніяких ознак життя.
І тільки о нульовій годині за міжнародним часом, через вісімдесят три години після виходу Зорі Надії на орбіту, пролунало перше зведення спостережного поста.
— В напрямку Зорі Кейз-Ола перехоплені дивні сигнали — благання про допомогу. Здається, хтось заблукав у міжпланетному просторі.
— Ввімкніть! — тихо наказав капітан.
Якийсь час з динаміків телевізофону чулося шипіння невідомого передавача, потім хтось простогнав:
— Допоможіть… Кисень кінчається… Я лечу не знати куди… Допоможіть… Я — Тессі Торн.
— Провокація! — сухо сказав головний пілот.
— Тессі! Ввімкнись ще хоч раз! Я — Фредді!
Лунає в рубці керування Зорі Надії тоскний чоловічий голос. Він благає невідому Тессі ввімкнутись хоч на хвилину, виявити своє місцезнаходження радіохвилями передавача. Але та не відповідає. Хто знає, що трапилося з нею. І тільки байдужий екран локатора розкриває трагедію, яка відбувається в міжпланетному просторі над Пірейєю.
Ось велике світле кільце, Зоря Кейз-Ола. За кілька тисяч миль від неї цяточка — скафандр Тессі Торн. А далеко-далеко збоку — ще одна плямка: мабуть, та ракета, звідки волає Фредді. Вона рухається швидко, але не в потрібному напрямку.
— Не розумію! — сердито сказав Рум. — Невже в нього немає локатора?
— Що ж тут розуміти? — сухо відповів капітан. — Наші скафандри пластмасові і не відбивають радіохвиль, щоб автомати протиметеоритного захисту не розстріляли того, хто опиниться поза штучним супутником. Мабуть, монійці теж використали цей метод.
— Але…
— Але чому бачимо ми? — кивнув академік в бік екрана. — Це — інфралокатор. Наскільки відомо, таких приладів у них нема.
Спочатку ця історія дуже скидалася на провокацію: адже на Зорі Кейз-Ола, звичайно, жінок немає… Але після того, як інфралокатори сфокусували точно і на екрані з'явилась ота цяточка, сумніви зникли: в космічному просторі загубилася людина.