— Дуже часто бувала, міс! Адже це — за дві милі від Лос-Алайна, де я народилась і зростала.
— Бували?! — Мей кинулась до Тессі, обняла її. — І ви, може, знаєте оту галявинку, вкриту мохом, що вище водоспаду, проти острівця?
— О, це моє улюблене місце!
— Міс Тессі, я вас дуже прошу: коли ви будете одружуватись, влаштуйте весілля саме на тій галявинці. І — в ніч на Новий рік. Не треба столів і стільців — вас обійматиме м'який квітучий мох. Не запалюйте ліхтарів — вам сяятимуть світляки, мільйони світляків!.. Хай мовчать музи́ки — вам співатимуть весняні птахи. Це буде ніч кохання, справжня весільна ніч, яку ви запам'ятаєте на все життя, пронесете її крізь усі бурі й негоди. І скажіть ви в ту ніч своєму коханому: «Люблю весну, люблю життя, люблю тебе!»
Мей раптом здригнулась, схаменулась. Її очі, які допіру були мрійними й ніжними, враз набули холодного блиску.
— Пробачте, міс Тессі, замріялась. Таким я уявляла своє весілля два роки тому. А потім я зустріла ясновельможного, закохалась в нього. Ну, і…
— А той, з ким… — серце в Тессі мало не вискакувало з грудей. Шалена гадка палила їй мозок: Мей зустрічалась з Айтом раніше; вона кохала його, а може, кохає й досі…
— Він помер, — сухо відповіла Мей. — І вже ніколи не воскресне. А втім, досить лірики, — вона набрала ділового, зосередженого вигляду. — Міс Тессі, прошу, поїдьте до «Містечка науки», розшукайте там Головного Радіотехніка і повідомте йому, що весілля відбудеться післязавтра, в призначений час. Удвох з ним обміркуйте, які там радіофокуси можна втнути, аби розважити гостей. Не затримуйтесь довго — мені буде нудно без моєї обер-фрейліни. Ну, що ж — потиснемо руки, як «мужчина мужчині»?
Звичайно ж, під час оцього потиску в долоні Тессі опинилась записка.
— На все добре, міс!
Через півгодини Тессі вже була в «Містечку науки». Дівчина квапилась: вона догадувалась, що записка мала найпряміший стосунок до Айта. І все ж, коли Тессі вийшла з вокзалу, довелося затриматись. Вулицею — широким тунелем — одна по одній проповзали металеві страховиська, майже такі ж, як і «сколопендра» містера Кейз-Ола, тільки менш дбайливо оброблені. Замість пасажирських кабінок вони мали броньові башточки з куцорилими, широкими розтрубами.
«Бр-р-р! Огидно!» — пересмикнула плечима Тессі.
Двигуни кожної машини працювали майже безшумно, але відлуння збирало воєдино всі звуки, тому тунелем котився глухий, погрозливий гуркіт, до якого приєднувалось зловісне шипіння гумових траків численних гусениць. І Тессі уявилось: це плазує невідомий велетенський гад, виповзає з своєї нори на білий світ, щоб відшукати собі здобич.
Тільки ні, «сколопендри» сунуть з боку підводного порту. Мабуть, їх щойно привезено до Уранії.
Вигодивши слушну мить, Тессі перебігла на протилежний бік вулиці, на тротуар. Металеві потвори повзли туди ж, куди треба було йти їй, а що рухались вони повільно, то чекати не випадало. Тамуючи не стільки страх, скільки огиду, дівчина подалась уперед.
Вона вже майже досягла голови колони, як раптом помітила, що перша «сколопендра» чомусь зупинилась, окрутнулась і кинулась на ту, що повзла слідом. Брязнув метал об метал. Назустріч одне одному потяглися гнучкі сяжки. З розтрубів обох броньових башточок вирвались блакитні спалахи.
Тессі перелякано метнулась у бічний тунель. Припала до стінки. Озирнулась.
Бій двох потвор тривав. Як тупі й жорстокі первісні ящери, вони дряпались одна на одну, кремсали гострими клешнями тонші сяжки, плювались вогнем. Видно було, що перша машина — та, яка розпочала бійку, — знемагає: її рухи все сповільнювались, з неї виривались чорні пасма диму. І все ж слушної миті вона схопила свою супротивницю за горло, підняла її і вистрелила просто у вразливе, не захищене бронею підчерев'я.
Безладно заметлялись сяжки потвори. Одчайдушно заверещала сирена…
Аж моторошно: стоїть цапки посеред тунелю металеве чудовисько, здригається конвульсивно, кричить щодуху. Тессі знає: це — машина, яка не може вмерти, бо нездатна жити. І все ж мимохіть уявляється: агонія! Якась незнана істота, гість з іншої планети, конає і в передсмертній муці трубить на весь світ про свою загибель.
До потвор бігли люди. Посміливішавши, виткнулась з бічного тунелю й Тессі. І раптом хтось торкнув її за руку. Вона рвучко обернулась:
— Люстіг?!
— Тс-с-с! Ходімо! — Він потяг її у вузенькі дверцята в стінці тунелю.
Як колись по дахах у Дайлерстоуні, так тепер у лабіринті переходів Люстіг просувався упевнено й швидко, а Тессі дріботіла за ним. Обоє мовчали. Аж коли зайшли до крихітної кімнатки, заставленої хитромудрими апаратами, Люстіг запитав: