Коли б не ця особливість конструкції та коли б ракета не висіла якраз проти освітленої частини Пірейї, Фредді Крайн не помітив би небезпеки, що чекала на нього. Однак його увагу привернула якась тінь за гратчастим пластмасовим кошиком кабіни.
Ледве полковник схопився за ручку пістолета, вмонтованого в рукав скафандра, як з-за ракети блиснув спалах, і Крайн відчув тупий поштовх у груди.
Мабуть, куля вдарила в пластелітовий балон з киснем, і це врятувало полковника. Він також вистрілив — і теж невдало, бо з-за ракети блиснуло знову.
«Це — Проут!» — чомусь промайнуло в мозкові Фредді.
Він розумів, що шукати порятунку в «Зорі Кейз-Ола» не можна: його супротивник, маючи опору, і стрілятиме влучніше, і скористається з ракети, щоб наздогнати його. Треба заманити його в міжпланетний простір.
Ввімкнувши на повну силу ракетниці, Фредді Крайн метнувся вбік, щоб сховатись у непроникну тінь «Зорі Кейз-Ола». Супротивник піймався на гачок: він кинувся слідом.
— А, мерзотнику, мені тільки цього й треба!
Але полковник торжествував надто рано. Вже за кілька секунд він переконався, що до рятівної темряви добратись не встигне. Отже, швидше назад!
Невдалим був і цей маневр: нападникові пощастило відтіснити полковника і від «Зорі Кейз-Ола», і від ракетного апарата. Видно було, що той добре навчився плавати у міжпланетному просторі: він сновигав навколо Крайна, немов оса. Але стріляв він погано, тому Фредді вирішив ризикнути і підпустити ворога на близьку відстань.
Двоє людей у міжпланетному просторі мчали назустріч один одному з швидкістю кур'єрського поїзда. Фредді Крайн спокійно й зосереджено цілився. Ось зараз… зараз… Ще секунда…
І раптом йому в очі бризнув яскравий спалах світла: хитрий противник ввімкнув прожектор скафандра. Полковник мимохіть заплющив очі. Це й вирішило його долю.
Фредді відчув, як його щось сильно штовхнуло; просто перед собою він побачив злобні очі інженера Проута.
Полковник ще помітив, як до важеля на грудях його скафандра метнулась рука… А потім щось нестерпно пекуче ринуло йому в легені, залило очі, врізалось у вуха. Це тривало якусь частку секунди. І тоді настала тиша…
Фредді не ворушився. Пластмасові груди його скафандра були розкриті, шолом відстебнутий. Не ворушився і Проут. Очі інженерові були заплющені, зуби зціплені. Раптом уста його болісно скривились; Проут труснув головою, підтягся ближче. Руками в грубих пластмасових рукавицях він почав обмацувати кишені мертвого. В лівій верхній знайшлося те, що шукав Проут, — пласка радіостанція, якою передавались сигнали керування до шлюзової камери штучного супутника.
Проут висмикнув радіостанцію. Разом з нею з кишені вилетіла і повільно попливла геть фотокартка Тессі Торн.
Проут піймав портрет, довго дивився на нього.
— Ти запитувала, дівчинко, чи одружений я. Яка ти смішна, дівчинко! Пробач, що я знищив твого нареченого. А втім, він уже тобі не наречений. Я навіть не лишу тебе поруч нього. Лети у космос, у вічність. — Інженер підплив до ракети, прикріпив до неї фотознімок і ввімкнув ракетниці. Апарат, набираючи швидкість, помчав уперед і незабаром зник у темряві.
Проут провів його поглядом і попрямував до «Зорі Кейз-Ола».
Зайшовши до рубки керування, він сів до стола, витяг аркуш паперу. Написав: «Прощайте, всі — знайомі і незнайомі…» Замислився. Повільно перечитав написане. Зіжмакав аркушик і запитав сам себе:
— Для кого це? Навіщо?
Потім підвівся, пройшовся по рубці керування і сів знову, затиснувши скроні руками.
В нього нестерпно боліла голова. Боліла так, що аж очі вилазили з орбіт; хотілося не те що кричати, а вити, битись об стінку, пустити собі кулю в лоба, аби тільки урвати муку. Цього болю не могли вгамувати жодні ліки. Але якби кінчалось на цьому, Проут терпів би та ще й богу дякував би. Найстрашніше починалось пізніше, коли, знесилений, він падав на ліжко і даремно ждав сну. Секунди розтягувались у хвилини, хвилини — в години. І отак кілька діб! А думки! Кляті думки не давали спокою ні на мить. І одна з них, найстрашніша, так і чиргикала по мозкові: «Божевільний! Божевільний!»
Ні, це не було хворобливе самонавіяння: саме так починали — і скінчили в божевільні — три його старші брати. Безневинні нащадки гірко розплачувались за гріхи своїх розпусних предків.
Яка зла іронія долі: майже всі Проути були не тільки обдаровані, а навіть талановиті!