Були… Зараз лишився тільки один, та й той приречений.
Він утік сюди, на «Зорю Кейз-Ола», від дівчини, яку нестямно любив. Утік, щоб не зробити її нещасною, щоб не стала вона матір'ю дітей-виродків.
Страждання не озлобило Проута, навпаки, він присягнувся віддати своє життя для щастя людства. І, як багато хто в Монії, спокусився на облесливі обіцянки «Братства Синів Двох Сонць». Його завербували вже тут, на «Зорі». Врятування інженера Айта, каторжника БЦ-105, було першим завданням новому членові «Братства».
Проут уже давно замислив знищити штучний супутник Монії, добре знаючи, навіщо його будують. На щастя, він вчасно зрозумів справжні наміри «Братства» і не поділився ні з ким своїми планами.
Як тимчасовий шеф-інженер «Зорі» і кваліфікований фахівець з радіоелектроніки, Проут свого часу зумів прокласти такі лінії керування і так їх замаскувати, що ніхто на світі не зумів би їх виявити. Хто б догадався, наприклад, що оці кнопки на пульті — звичайнісінькі кнопки, якими вмикають вентилятори, нагрівники та інші побутові пристрої, — якщо їх натиснути ОДНОЧАСНО, викличуть негайний вибух усіх ста двадцяти водневих бомб штучного супутника?!
Проут підвівся, підійшов до пульта, його рука була вже піднялась. Але потім він хитнув головою: ні, треба таки написати листа коханій, що жде його повернення.
Проут зробив крок до стола. І раптом у нього все попливло перед очима. Він ще не знав, що це — кінець, що серце не витримало перенапруження і вже не працює. Засліплений, приголомшений, інженер кинувся до пульта, гарячково намацував кнопки.
Але пальці вже не корились. Тіло безвільно зсунулось додолу. Ще якась мить — і інженер Проут перестав жити.
Не вистачило кількох секунд. І ось пливе у космічному просторі величезний тороїд, заряджений ста двадцятьма водневими бомбами. Причаїлись ракети. Вони — неживі; сховані в них електронні мозки нездатні міркувати. Кожна з ракет давним-давно націлена на одне з міст Союзу Комуністичних Держав і тільки чекає на зашифрований сигнал, щоб почати свій страшний політ.
…Настали часи, коли доля мільйонів залежить, бува, од секунд життя одинаків.
Розділ XII
Життя починається вдруге
Надвечір Восьмого дня Другого місяця в Залі Рожевих Мрій палацу Кейз-Ола в Уранії закінчувались останні приготування до весілля. Воно мало відбутись через сто днів, але «цариця краси» чомусь поквапилася. Чому? Служники не задумувались над цим. Їхня справа — виконувати накази. І вони виконували. Тільки млявіше, бо чомусь над ними не стовбичить страшний Псойс.
Так, старого Псойса вже нема. А його спадкоємець інженер Айт, нахмурившись, міряє широкими кроками свою крихітну камеру з кутка в куток.
Немає нічого гіршого за непевність. Вона мучить людину, доводить до нестями, від неї нікуди не втечеш. Лік годинам втрачено. Що діється в Уранії та на планеті — невідомо. Може, вже з страшним гуркотом вибухають там ядерні бомби, і Уранія перетворилась на проклятий людством острів прокажених?
Хто відповість Айтові на ці запитання? Довкола мертва тиша.
Щоб розвіятись, Айт переключає свою увагу на інше, на близьке й любе, що вже стало далеким минулим.
Ще перед засланням на каторгу інженера Айта захопила надзвичайно приваблива ідея — створити новий тип електронно-обчислювальних машин. Можливості кібернетики — неймовірні. Вони обмежені тільки однією прикрою обставиною: в міру ускладнення машини стають занадто важкими і великими. А треба ж створити машину вищого класу, здатну замінити людину на всякій роботі.
На «Зорі Кейз-Ола» не було коли мріяти, а пізніше обставини склалися ще несприятливіше. Щоб не зрадити себе, Айт досі жодного разу не взявся за креслярський олівець. Він знав: досить написати першу формулу, прокласти на папері бодай одну риску — і тоді забудеться все на світі, крім майбутньої машини.
Айт довго стримував свій запал. Але то й був, так би мовити, інкубаційний період видатного відкриття.
Інженер обвів поглядом камеру. Схопив алюмінієвий кухлик, відламав у нього вухо, черкнув по пластмасовій обшивці стіни: є олівець!
У нього щойно виникла дивовижна думка: при побудові машини вищого класу треба гранично спростити її електронний мозок. Саме так стоїть справа з нервовою системою людини: кожна з п'ятнадцяти мільярдів нервових клітин збудована дуже просто, і тільки їхня взаємодія породжує чудесне явище — свідомість. Простота будови мозку надає йому величезної стійкості й гнучкості: навіть коли трапляється якесь пошкодження, поруйновані клітинки вимикаються, а їхні функції перебирають на себе інші, сусідні. Цей принцип можна було б використати і в електронно-обчислювальних машинах. Але як здійснити цілеспрямоване перемикання між сотнями тисяч каскадів електронного мозку?