Їх конструювали і будували саме з такою метою. Атомні бомби не так палять, як трощать та руйнують. Іще довго після вибуху до руїн не можуть поткнутися рятівні команди, бо все довкола припорошено смертоносним радіоактивним пилом. А для кібернетичних всюдиходів радіація не страшна. Вкриті потужним панциром, обладнані різаками й фрезами, такі машини насправді спроможні пробитися крізь пожежу, прокопати хід до заваленого бомбосховища і винести в своєму місткому череві приречених на загибель.
Кібернетичним злагодам терпцю не позичати. Їм усе одно — чи день, чи рік, аби тільки надійшов відповідний сигнал. А людям — скрутніше. Дратує невідомість, невизначеність становища. Їх терміново викликали серед ночі, і спочатку ніхто не здивувався: мабуть, знов учбова тривога. Кожен екіпаж хутенько перевірив свою машину, доповів про готовність і вже готувався йти додому. Однак відбою тривоги все не було й не було. Тільки й того, що дозволили з боксів перейти до приміщення клубу.
Разом з усіма поглядає на годинник і Дейв. Але він, як командир загону всюдиходів, знає, що тривога аж ніяк не учбова. Ось-ось пролунає другий сигнал, і на цьому скінчиться мирне існування Пірейї. Мабуть, краще було б і не знати цього. Інші непокояться, можливо, навіть догадуються про справжній стан речей, та все ж мають змогу тішити себе розсудливими доказами. А він позбавлений і такої можливості. Лишається тільки чекати.
Аби розважитись, Дейв пройшовся тунелем сховища, зазирнув до боксу з демонтованою «Крихіткою».
«Бідолашна! — подумав він з гіркотою. — Краще б зробити тебе кібернетичним всюдиходом — може, більше принесла б користі людям!»
Хотілося відновити оте почуття світлої піднесеності, яке ще так недавно охоплювало його при одній думці про можливість створення машин вищого класу. Він спробував уявити майбутній кіберрозвідник для досліджень чужих, незнаних планет, але перед очима виникали тільки сухі лінії креслень. Свідомість не давала себе обдурити — зараз не час мріяти. Зараз ідеться не про якісь там жалюгідні машини, а про існування всього людства.
Вже цілком байдуже поглянувши на «Крихітку», Дейв швидко попростував тунелем. Відчинивши двері сховища, зупинився, засліплений. Ніч минула, починався новий яскравий день. На синьому небі — ані хмаринки, вітерець куйовдить зелені чуприни дерев. Виспівує птаство. Здалеку лунає музика.
Та невже знайдеться хоча б один виродок, здатний замахнутися на оцей радісний, неповторний світ?!
Це припущення видалось таким неймовірним, що Дейв аж посміхнувся. На секунду подумалось: даремно він так хвилювався, тривога таки й справді виявиться учбовою. А в наступну мить він здригнувся.
— Дейв, де тебе чорти носять?! — закричав його товариш з порога клубу. — Негайно до директора! Бігом!
Тьохнуло серце. Стислось у болючий клубок. Отже — сталося… Але чому не ввімкнули сирену? Чи, може, саме йому й доведеться її ввімкнути?
Дейв рвучко відчинив двері директорового кабінету. Зупинився на порозі.
Зустрівши його гарячковий погляд, директор невесело посміхнувся, заперечливо хитнув головою:
— Ні. Ще ні. Просто вас хоче бачити оцей товариш, — показав він на літнього чоловіка край столу. — Знайомтесь.
— Сміт, — сказав незнайомий, подаючи руку.
— Дейв… Слухаю вас, товаришу.
— Мені, власне, треба передати вам одну річ. — Сміт вийняв з портфеля згорнену в кілька разів газету, простяг Дейву.
— Не розумію… — Дейв покрутив газету в руках. — «Вечірній Дайлерстоун». Якщо мені не зраджує пам'ять, це — напівбульварний часопис, який навіть у Монії ніхто не празнує. Навряд чи знайдеш тут хоч скількись вірогідну інформацію. Але хто передав цю газету? І що я маю з нею робити? Навіщо вона мені?
— Не впізнали? — Сміт докірливо показав на жіночий портрет посеред центральної сторінки.
— Майола?! — Дейв схопився, потім знову сів. Розгублено потер рукою чоло.
«ВОНА — ЩАСЛИВА! — кричать величезні літери. — МІСТЕР КЕЙЗ-ОЛ ПОДВОЇВ ЇЙ ПЛАТНЮ І ПОДАРУВАВ ПАЛАЦ У РІО-АЙР!»
— Цього не може бути! — вигукнув Дейв. — Це якась фальшивка, провокація! Я надто добре знаю Майолу, щоб припустити отаку…
— Ви знаєте Майолу? — Сміт зітхнув, помовчав. — Ні, друже, ви тільки пам'ятаєте її. Але й вона пам'ятає вас. Цю газету я передаю вам за її дорученням, і саме в оцей найвирішальніший в історії людства день. Гадаю, вам усе зрозуміло без пояснень.
— Щиро вдячний вам, друже! — Дейв палко потис Смітову руку. — Надзвичайно вдячний! Але скажіть: ви бачили її? Їй дуже важко?