— Вітаю вас, любий! — Мей схопилася, заплескала в долоні. — Оце і є Уранія? Негайно виходьмо! А ото хто стоїть?
Кейз-Ол обмацав очима самотню постать на пристані.
— Це шеф-інженер Уранії — Стун-Ай.
Щось у його голосі примусило Айта насторожитись. Мабуть, те саме відчула й Мей. Вона стурбовано звела брівки.
— Він мені не подобається! Ну, то ходімте вже!
— Ходімо! — повільно промовив Кейз-Ол, подаючи їй руку.
Як тільки Кейз-Ол та Мей з'явилися в отворі головного трапа, Стун-Ай помчав до них. Як і личило його високому рангу, він зупинився лише за два кроки і вітав господаря простягнутою вперед рукою.
Кейз-Ол відповів, кивнувши головою.
— Нарешті прибули! — швидко заговорив Стун-Ай. — Я втомився вас чекати.
В голосі цього блідого, худорлявого чоловіка з гарячковими очима бриніли чудні інтонації — здавалося, інженер і сміявся, і плакав, і погрожував, і сам тремтів од страху.
— Ви заслуговуєте найвищої подяки, Стун-Ай! — з надмірною бундючністю промовив трильйонер. — За ваші заслуги я підвищую вас до звання Радника особливого призначення і даю вам право одного вирішального голосу в Асамблеї недосяжних!
— Дякую, ясновельможний! Я ваш найвірніший слуга навіки!
На цьому офіційна зустріч кінчилась. Кейз-Ол повернувся до лайнера, незважаючи на настирливе прохання Мей оглянути Уранію негайно.
Вранці наступного дня екскурсантів було розбито на дві групи. Гостей запросили до розташованого поблизу порту готелю відпочити, а двісті «наймудріших» після сніданку спеціальним електропоїздом поїхали до самої Уранії.
Екскурсанти ступили на територію підземного міста тоді, коли над ним «панував вечір».
З майданчика, який, здавалося, висів над прірвою, було видно безліч вогнів. Вони тяглися ланцюжками, розсипалися туманностями, сплітались у химерні візерунки реклам. А над ними сяяли полохливі зорі.
Вечір швидко перетворився на ніч, яка, в свою чергу, почала змінюватись світанком. Виразнішали силуети будинків, танула, світлішала легенька імла. І навіть «Зоря Кейз-Ола» прокотилася саме так, як над Дайлерстоуном.
Звісно, Сонця не зійшли, але ілюзія ранку була майже повною. Небо над містом забарвилось у такий колір і так світилося, наче воно й справді простяглось у безмежність, а не лежало на дахах будинків суцільним залізобетонним куполом. Апарат зміни дня й ночі працював бездоганно.
При денному світлі перед екскурсантами постало велике місто — зелене й красиве. Звідси, з майданчика Погоди, воно здавалося безмежним.
— Грозу! — кинув Кейз-Ол.
Одне тільки слово — і на Уранію посунула важка навала хмар. Це був міраж, гра світла й тіней. Стеля підземного міста не змінилась, і тільки через розпилювачі бризнуло рясним дощем. Блискавиці були справжніми електричними розрядами струму високої напруги, а грім — відголоском пірейського грому, записаного і відтвореного спеціальною стереофонічною апаратурою.
Незабаром знову вияснилось. На яскравій зелені тропічних дерев замерехтіли краплинки роси.
— Чудесно! Незрівнянно! Дивовижно! — чулося з вуст вражених мільйонерів.
Уранія мала два проспекти, а далі вже йшли звичайні невисокі тунелі. Одна вулиця належала цілком Кейз-Олові. Трильйонер сказав про це спокійнісінько, ніби не помічаючи гримас невдоволення на обличчях екскурсантів, і показав рукою:
— А ото — ваш проспект Щасливих, шановні наймудріші! Ходімо огляньмо ваші домівки.
Багатьох спіткало неприємне розчарування. На дверях кращих особняків уже висіли таблички з іменами найбагатших мільярдерів. Вільними залишались тільки гірші будинки та крихітні вілли.
Настрій екскурсантів почав підупадати. Взаємна заздрість і озлоблення проти Кейз-Ола розхитували єдність «наймудріших», псували їм перше враження від Уранії.
Кейз-Ол це побачив. Для нього було невигідно лишати мільйонерів у такому стані. Хай собі гризуться один з одним, але до диктатора Уранії вони повинні ставитися з цілковитою пошаною.
— Межі міста можна розсунути. Хай кожний з вас побудує собі палац на власний смак. Але чи варто це робити? — Кейз-Ол обвів поглядом строкатий натовп. — Хіба ми тут збираємось доживати віку? Ну — місяць… найбільше — рік… а тоді…
Мей демонстративно позіхнула, показуючи, що їй набридла балаканина.
— Даруйте, моя люба! — шепнув їй Кейз-Ол. — Шановні наймудріші, прошу до столу. Детальніше ми оглянемо Уранію завтра, а зараз вип'ємо за наш острів порятунку, поєднаємо серця в теплій, щирій розмові!
На екскурсантів уже чекали накриті столи посеред чудесного саду над тихим озерцем.