Але велика й могутня держава лісових муравлів, що всевладно панувала над деревами, рослинами й тваринами, сьогодні у великому роздратуванні: впала ялиця, що до її пня прилягало муравлисько, здавила й розбила його. Прудкі, дощеві води розмили його стіни.
Чорняво-рудий народ в тривозі, метушні й не-стримному русі: понад пнем поляглої ялиці треба видвигнути нову державу.
Біжать своїми битими гостинцями, наскакують одна на одну, одні там, другі назад. Несуть будівельний матеріял, тягнуть цілі велетенські дерева, несуть стебла-шини і чатину-цеглини. Безліч і безліч їх.
Хто ж знає, як довго прийдеться їм будувати величну державу, володарку життя й смерти мільйонів? Проте метушиться хоробрий лісовий народ.
Тільки яструбам гнізд забракло. Квилять жалібною скаргою, кружляючи понад поляглим лісом.
В тій частині, де старий ліс ліг покотом, щоденно працював Гнат. Ба, не лиш він, інші ґазди й ґаздівські сини виходили в ліс. Безліч сокир гупало всюди. Як великі жовни, вони стукали об пні. Пили скрипіли й стогнали, ріжучи сире, ще соковите дерево. До великих пнів запрягали коней і тягнули їх лісом аж на берег яру. Відтіля пускали ризами в потік. Він брав їх на свою буропінну спину й ніс в село.
Порізане дерево складали в сяги. Ще довго воно там стоятиме й пахнутиме живицею, висихаючи в літньому сонці. Великі купини гілля й чатини чекали на свою чергу, щоб їх звезли в село.
Так день-у-день ішла праця в лісі, в багатьох лісах, що лягли тієї весни в смертельному падінні під ударами бурі. Жилаві бойківські руки чистили їх від трупів, молодим яличкам і смерічкам залишаючи вітер, сонце й небо та мохами вкриту землю.
VI
Так як прогуділа буря й прошуміли зливи — і війна від бойківських зелених гір далеко відкотилася. Вже й німці прийшли і навіть встигли вже скинути жовтоблакитні прапори, що ними замаїлись міста й села назустріч новому наїзникові.
Але Дмитро не вертався.
Тож одного дня Анна зібралася й пішла за порадою до Марисі Библички, що знала ворожити. Дуже файно знала й правду повідала, хоч не з карт, ні з долоні, а з сонця. Може вона дещо знає про Дмитра?
Марися жила в горішньому кінці, там де Розлуч ділиться на два рукави: правий, що в нім живуть ґазди, й лівий, де сидять цигани. Там право проти вижної школи стояла Библикова хата, як усі, в вугли, з тесаного дерева. Тільки, що з комином була і навіть під дахівкою, бо Библик Микола був колись в Америці і, вернувшись, поклав кращу хату. Але Марися була йому вже друга жона. Дітей своїх не мала, зате дуже знала до курок, гусок і ворожити.
Анна зустріла її на подвір’ї, якраз тоді, коли сипала збіжжя куркам.
— Славайсу, Марисю! — привіталася.
Марися оглянула її уважно. її темні очі дивилися гостро з-під чіпця.
— Слава навіки. Ци не за Ґмитра пришли-сте розвідати? — Анні пробігли мурашки спиною. Ворожка знала все наперед. Певно знає і про парубка…
— Таже за нього. Пішов тай ся не вертат, альо другі вже прийшли домів… Марися приложила руку до чола й дивилася на сонце:
— А Ґмитро ся не верне. За дві неділі вістку матимете, що ляг та й не прийде вже д вам, хотьби-сте го кликали кілько.
Анна тільки сплеснула в долоні та й як не заголосить, як не заплаче! А Марися далі в сонце ся дивит і каже:
— Десь го в дорозі вбили, аж там, де не виджу ни гір, ни ліса, тілько само поле.
За дві неділі вернувся з війни Копачів Федьо. Аж з України пішки йшов. Він вістку приніс, що перед переправою через Збруч не одного галичанина мертвим залишили над берегом річки. Там і Дмитро зостався.
Де немає ні гір, ні ліса, тільки широке поле.