Дорога, втрачена — вона не забута на скитальщині. Її живлона сила й природна відпорність сповняє надією й вірою в краще майбутнє.
І тому — треба думати — всякий, в кого серце ще зовсім не полонила зелена синявінь альпійських озер чи узберіжні пальми заморських країн, всякий, хто ще не загубив себе в погоні щоденного життя на чужині, з приємністю повернеться думкою разом із авторкою до отого дорогого клаптика Рідної Землі, що й тепер горить-незгарає в горнилі історичних дій.
Вересень 1948.
Ярослав Рудницький.
У давнину
Та як я си здогадаю
За давну давнину,
То не можу скоротати
До полудня днину.
Та як я си здогадаю
За давнії літа,
Голова мене заболить
Що не виджу світа.
— Та ци[1] дома Андрій, Настуню? — Настуня, низька, присадкувата, чорнява бойканя не зараз відказує. Звичаєм свого племени стоїть, дивиться й міркує. Розглядає пильно гостя і хоч знає його віддавна — мабуть таки находить щось нове й цікаве в нього.
— Ба, ви коли виїхали? Та ци на довго? Анужто, Яцьку, скоч на город та заклич вітця — відказує разом і гостеві і поладнує справу. І далі стоїть, розглядає, а потім, зідхнувши, поправляє червоний у ружі чепець, з-під якого висмикуються мички чорного волосся, та склавши на череві руки, говорить поволі. Говорить дуже і зовсім по-бойківськи, а це тому, що вона недочуває і не сприймає нових слів, якими вже тепер говорить молодь на Бойківщині. У її пам'яті залишилась первісна мова батьків, так як її чула у дитячих літах. І потім: Настуня цілий час у полі й у хаті при дітях, коли їй набирати нових звичаїв?
— Слава Ісусу Христу, та добрий день вам! — здоровить Андрій, переступаючи перелаз. Він чорнявий, під вусом, на обличчі рум'яний, завжди дбайливо поголений. У його очах є щось, чим бачить не лиш дітей і поле та будні. Тож і швидко мова з звичайних справ і новин світу сходить на його писання.
— Та дещо написавім, але не много. Зима довга, що правда, но тілько що нахти нема защо купити. То вже Настуня гойкат, аби по вечерах нє висвічувати, ай скоро лягати спати. І папір дорогий… — Все ж видістає з полички на миснику синій зшиток, один і другий та з радісним усміхом показує добутки зими.
— Та ходім за хату, увидите мої щепи. Там си сядемо та й вам дащо прочитаю.
Хата маленька, присліпувата, крита соломою. Її Андрій переніс з села у поле над потічок, над тоту Жолобину. Там виміняв у сусідів декілька стайок поля та й зажив. Біда була в селі, але й тут не добро. Але ж уже й від свекора подальше, а то лихий він та нелюдський. Та й усе поле в одному куску. Там того поля в Андрія! Вісім міхів картоплі і два мішки вівса родить, от і все. Настуня на городі, на червоній лепчиці капусти трохи виховає та такої твердої, зеленої, що в бочці потім чорна і чути її здалеку. А ще як наквасять її без соли. Бо й відки взяти гроші на сіль?
Дичок декілька посадив Андрій на городі та пощепив їх. Тепер тішаться, що будуть дітям яблука.
Голодний Брисько на припоні виє і коровиця порикує у стайні, якраз тільки такій великій, як на одну коровину.
Бідує Андрій Киселичин, розлуцький письменник.
— Та бо єнчий газда вартує заробити ци на тартаку, ци в лісі, ци в другого газди. А з Андрія який робітник?
— Та чей він вродився на пана, а не на ґазду — кажуть сусіди цвиркаючи крізь зуби й покурюючи файку. Єму би папир'я та файно із’їсти і бив би з нього писар. Такий челядин нидочого, бо він ни пан ни Іван.
Може й правда ваша ґаздове! Проте, хоч ви їсте скоромне, а Андрій бульбиці недоїдає, таки про вас нихто не знає, а Андрійову п’єсу (так він тото називає) ставили в читальні, в театрі. І то не тільки в Розлучи, але й в Яворі, на Волосянках і у Вовчім і ще гет далі, де тілько зачули про нашого Андрія. І так «Три співники» показували вам як то ґазда зібрався ґаздувати з жидом і циганом і яка тото була співка. Та тото байка!
Андрій читає тихим, м'яким голосом. Читає нову п'єсу про панщину, про брата й сестру, як утікали з панського двора та в самбірські ліси і там приставали до розбійників. Таких, що за людську кривду суд чинили на панах, панське майно людям роздавали.