— Та бо знаєте старі люди вмирают і ніхто не ме знати, як то било́ колись. А я одно чув від діда, а друге від людий, то бим списав, коби Біг дав здоровля, та й коби било́ защо купити папір та й нахту. — Такі ліси били́, чуєте, в наших горах в давнину, що кар-карезний! Гет від Самбора, а може ще відки інди тягнулися. Звір’я ружного било́ по лісах много, а народу мало. Тото десь ще дуже давно мусіло бити́, певно ще нім Христос родився, як ружні народи тягнули через наші гори на Венґри. Бо то в горах, як у горах: ліс та й каміння. І студінь. А на Венґрах ровінь, добра земля та й тепло. Там і міста, віди́ш, скорше побудували, як у нас. То тягнули долі ріками, як би нашим Дністром та й Стрийом та через вершки, де глибокі сідла йшли на Венґри. Але ми ся видит, що вже такой з них дахто сподобав си наші гори та й ліси, бо мусіли такі бити́, що лишалися тут. То тоті, що ту ся лишали і мали свої ґаздівства мусіли ся боронити від тих, що йшли. Десь по вершках городища такі били́. Ніби замки, ци фортеці, що в них ся зачиняли та й ся боронили. Та ви певно в книжках про то читаєте? Таже било́ таке коло Старого Міста, що гет боронило цілу Дністрову долину. І било́ таке на Маґурі, ба то така гора, що з неї всюда видко та й на всі боки бити годен. То на тих вершках, як люди під вівси зачали орати, виорювали камінні сокири, стріли та й ножі. А пак з’їхали пани зі Львова та стали копати, то кажут, що скарби повикопували з землі.
— Пак вже світ став більше людський і долини рік нарід замешкав. Та десь били́ князі і царі тому народови, але ту в горах не много, віди́ш, про них знали, бо тут ліси били́ великі. Хіба дахто з них войну чинив з братом, а сильно мали бути незгідливі, то втікав у гори, раз єден, то знов другий. Або як йшли войнов на Венґри, то сюда долинами рік войсько йшло. Отже тут, де наші вершки, дуже великий і славний путь вів у венґерську землю. Через той високий, що над селом.
Андрій показує круглявий вершок, один з тих, що над селом лягли подовгувастим пасмом. Це водний діл Дністра, що потягся разом від Явори й Турки аж у Дністрову долину, туди, де Дністер проривається під Магурою і вливається з Турчанщини в Старосамбірщину. З гірського потока стається молодою, веселою річкою. Оце ліворуч від вершка, що на ньому випливає з Дністрової криниці маленька смужечка води, і є Мадарашів. Через нього в’ється стежечка, гадючкою повзе полями, а потім лісом і перекидається через плаский, заораний вершок на другий бік пасма. Праворуч від неї дерев’яна вежа, що позначує найвищу точку пасма. То по цей бік пасма у поперечній долині потока потягся Розлуч двома рядами хат. А вже по той бік світу божого видно, світу! Оце гори лягли поздовжними пасмами, рівнобіжними до нашого ділу, а за кожним пасмом подовгуваста простора долина. Там і села, там і містечка, Сянки й Соколіки ліворуч, а потім селами, полями аж у Лімну і в Устріки. Станьте на вершку та й дивіться на полуднє, то то світа ввидите, світа! А ще якби шкла мав — до Турки на ринок видно, та й до Лімної на торговицю. А до одного міста і до другого добрий день би йти треба. Авже що гір, що вершків! Аж там до полонин, що ними біжить границя нашої Галичини, вже чи з Венґрами, чи як тепер з Чехами — хоч то всьо наш бойківський світок, чи він перед горами чи за ними.
— І такой має бити́ єден край, бо єден нарід на нім жиє. Ті з-за полонин носят такі самі сіраки і ходаки, як ми, і мову мают таку саму. Іно що слова мают дащо інакші. Але і в нас що село, то інакших слів має кілька. Ви дивітся: таке малейке слівце як бити́. У нас кажут бити́, у Вовчому бути, а попід границі, то майже виходить бо́ти, хоч не цівком. У Пецареві кажуть полика, в нас: нич, а ще в Волосянці: никус. Що село, то звичай, то мова.
— Отже за горами нарід богатіший, хоч бідаків між нами нигди не бракує. Але що до дороги, то била то файна й широка дорога, не така, як тепер. То, било, восько нев йде, в золоті роги трубит, упряж на конях уся золота. З лісів звір втікат та людське іміння на полонині ся пудит. Бо вже дуже в давну давнину маржина в полонинах ся пасла. Файна, велика, тлуста. Тими дорогами гнали маргу на вершки, тими дорогами й на великі ярмарки гнали та й ішли. Отже вона ся називала Руський Путь. Нині тілько вершок зістався по ній, такой називатся Руський Путь. Там де Пикуй і Старостина, право меджи ними. Гордий бив нарід і смілий, але що з того: як го пани в панщину взяли, гет змиршавів. То єден був ратунок у лісах. Било́ куда втікати, а лісами й на Венґри й аж до самого моря. З тих часів аж до нас дійшло много співанок: