Таких співанок много, много по цілих горах співают, а навіть як співают про любов, а таких співанок найбільше, то згадуют іміння. Анужто, послухайте:
Нарід наш, бойки, вівсом та й бульбою жиє. Ого, вже забив за венґерську пшеницю, молока й масла часом цілий рік не видит, бо йміння мало та й ледаке. От бідує на своїй лепчици та й тяжко працює. Таже співают:
Ще де ліси рубают, ще де робота на тартаках то на зарібки ходят. Але бо й лісів не стає, гет повирубували. Давно фузію мав що єден та й стріляв звіра, а нині? Тілько фузії, що в лісного та й у того Гриця, що в Сорочинах жиє та й крадькома якого цапа в лісі підстрілит. Але бо й єго вже колись тут ймили та й заперли. Фузію в стрісі знайшли.
Неодна мати так ся гадат як тота у співанці:
Андрій снує свою історію-журу та й не бачить нічого доброго перед бойками. Хіба тільки, що стали грамотні, позакладали склепи-кооперативи, де-не-де молочарню або пекарню.
— Такой, зіправди, нарід став яснішчий, то нема що. Десять-пятнайцять літ тому в цілім селі мало хто знав письмо. Такого мус било́ шукати. А нині каждий дітвак знає. Або про Україну? До великої, австрійської, войни нихто не знав, що то таке. А дниська запитайте найменшого дітвака то він то вам відповіст: я українець! Де то мале виділо, де воно чуло про Україну? Певно з книжок та й від учительки. Бо такой файні вчительки настали тепер, не такі, як перше, що тілько по-польськи, чи по-німецьки. Тепер самі свої і файно вчут дітваків і своє письмо й чудже. —
Андрій нагадує дітваків і кличе до себе Яцька:
— Анужто, Яцьку, винеси книжку та покажи, що ви ся вчите!
Яцько перескакує через перелаз, босі ноги тупотять по дерев'яному помості. Полотняна сорочка поверх таких же порток теліпається. Пояском переперезана. Бронзово-сірий лейбик з битого сукна, червоним шнурком вишитий, спину хоронить.
Андрій підкручує вуса та, дивлячись за парубійком, міркує:
— Чей їм буде дагди ліпше, як нам…
За відвагу
Найстарший і найміцніший ліс ріс на північно-західньому схилі Кичери, на найстрімкішій стіні, що опадала гостро в потік Студений. Він рився глибоким яром поміж Кізявицею й Кичерою, жолобив собі русло між двома лісистими горами и журкотів малими водопадиками та пошіптував мілкими плесами. У спокійний час він був малий і лагідний і як чемний синок тулився до матірніх, Кичериних ніг. Тільки ж у повінь, як розгулявся, бушував, гудів і рвав береги та з Кичериних боків виривав каміння і вигризав у них вирви. Все ж гора дивилась поважно й спокійно на свого малого синка. Вона ж його годувала своїми грудьми: ж з її млак і потічків він пив свої води. Не дивувалась його буйним, хлоп’ячим примхам.
Здовж потока бігла дорога і крутився залізничний шлях. Тільки й було місця між Кізявицею й Кичерою, що її вижолобили води, що спливали з обох гір. Вища й стрімкіша за посестру Кізявиця дивилась понад неї на ліси й гори. Споконвіку обі говорять з собою шумом лісів. Кидають собі вістки про бурі, що надтягають з громовицями від полудня, тривожно-глухо нараджуються, коли північний осінній вітер погрожує снігом.
У їхніх підніжжів, по той бік тулиться село і живе своїми буднями. Так було з давен-давна. Так було завжди.
Аж одного дня зайшли чужі люди, оглянули гори, поміряли, порахували й вирішили: Кичерин північний схил корисний для нартової скічні. З тієї пори дещо змінилось між Кизявицею й Кичерою.
Рубали ліс. Не цілий, тільки доріжку вершком Кичери, так з на двох людей завширшки. Потім завернули гостро на збіч і вже рубали ширшу смугу. Так аж до потока. Через Студений перекинули гарний, широкий місток. Дерево звезли в село і стали будувати нартовий захист.
Потім зайшли з рискалями й джаганами і в одному місці стрімкого вирубу розкопували, а в другому насипали.