Гола смуга, що наче глибокою раною прорізала спину Кізявиці, зажовтіла глиною, забіліла камінням.
Кізявиця дивилася з своєї висоти і наче б дивувалась, що так покалічили посестру. Дивувались і чудувались бойки. Що то за панські прибаги? Не досить ліса напсували, ще й гори розкопують! Якби собі вмислили зробити так, як той у співанці:
Але воно сталося видно не до милої, а в поточину. Та й Кізявиці стало видно в село. Перше Кичерин ліс заслонював.
Потім прийшла зима і скічня була готова.
Ліс спить. Присипані снігом, обважнілі зимовим сном стоять ялиці непорушно, наче баби, окутані в білі, баранячі кожухи. Ще щільніше присипав сніг ялівці. Вони немов малі круглі копички, або знову як якісь дивні, стріпаті тваринки, що позасипляли під снігом. Здається, прокинуться і давай стрибати й гуляти поміж товстими стовбурами дерев.
Не сплять тільки смереки. Вони не обмерзають снігом і шумлять стиха, колишучи своє гілля у зимовому вітрі.
Білі поля на горбах вигладжені наче цукрові голови. Тиша-сон над ними. Тільки вітер, гірський гуляка, прокидається інколи, знімає снігові пилини та жене їх курявою по схилах. Потім вертить їх крутіжем і приспівує тонко. Наче одяг невидної танечниці, кружляє сніговий серпанок під його спів, міниться в сонці. Аж доки не змучиться і не ляже десь коло лісу, щоб припочати. Відтіля все ж таки чатує хижо й сторожко.
Але сонцеві байдуже до нього. Воно розіскрює сніг і грається льодовими кришталиками. Веселкою міняться непорочні шати, що їх одягнув ліс і поле.
По пухах гірських схилів розсипались нартярі. На довгих дошках наче в казкових стомилевих чоботах, ціпки в руках, наче крила. Виглядають як якісь чудні, чужинні птахи. Легко й швидко спливають з горбів. За ними залишаються дві рівні смуги та круглий закрут від хрістіянії, що нею закінчили з’їзд. Зароїлись горби, зачудувались ґазди.
— Та бо тото досить файна річ тоти нарти! Годен легко йти понад снігом, ци в ліс треба челядинови, ци в поле до тих хатів, що гей, далеко в Жолобині, ци в Сорочинах. Ба, та нам старим вже байка. Але молоді няй і собі вчутся!
Тож самі зачали робити нарти, в’язати ременями і вчитись на них їхати. Потім у Ясениці, де росте багато ясіння і де є файні майстри, зачали робити ті дощата, та такі, що чужі купували і до міст з собою везли: бо — туні. Хіба тілько три злотих пара. Та й добрі, що ей де! Але, заки ще пішли в рух нарти, хлопчики повитягали санчата і возились на них. Цілий день такий парубійко на снігу. В хату не докличешся. Хіба го вже дуже голод притисне.
— Та хто ж тому черевиків настарчит, гей хто?
Савчаків Михайло був при своїх чотирнадцятьох роках майстром в цьому ділі. І до школи часто не пішов, зате біг на сніг. То вже нераз отець з ним говорив і не якбудь, а ременем. Дров нема кому врубати, води нема кому внести, малу Марисю забавити, бо хлопчисько цілий день возиться, цілий день надворі. І не вчиться. Мус бити! Ба, та що з нього виб'є? Таже він не один, є їх ціле стадо, що тих горобців.
— Файна кумпанія, било би їм та било́ би!
Скічня стоїть горда й могутня серед лісу. Висока на сімдесят метрів, стрімка, аж страшно. На середині рівне місце, при ньому поміст. На цьому місці нартярі відбиваються до стрибка. І потім стрімголов у низ, у поточину!
— Ото раз вигадали! Дурійка ся голови імат, коль нема що робити! А потім прийшли змагання, наїхало багато гостей і газди мали добрий заробіток фірманками та роботами при гостях. Називалось то: зимовий сезон і було файно, якийсь злотий перепав у глухий час, придасться на переднівок.
По боках скічні коруговки, ленти. Над нею аж у трьох місцях брами сплетені з чатини з кольоровими написами й прапорами. Гей, як весело в лісі! Повно в ньому людей, розмов, вигуків. Та й газди прийшли. Станули си під Кізявицею раді подивитись, як пани скакатимут у поточину.
— Та бо то, чуєте, страх! Та бо то височінь! І як то скакати, Богойку милосердний?!
Але вони скачуть. Оце став молодий, здоровий і вправний хлопець. Стрункі ноги, наче сталеві пружини, вп’ялися в дошки. Бачите? Суддя дав знак, змагун похилився наперед, ціпки викинув поза себе і вже жене вниз, паче блискавиця. Здасться, що під дошками земля втікає. Розкішно швидко, нестримно у божевільному розгоні вона котиться з-під ніг. У вухах тільки вітер свище, дігнавши змагуна на похилому склоні.
Глядіть! Глядіть! Оце вбігає повним розгоном на площину, відбивається та з присіду вистрибує в повітря. Летить, як птах. Летить у просторі! Голова кружляє, в грудях тривога здавлює віддих. А що, як з цього лету він впаде на землю як птах з поламаними крилами?