Правляча династія Ґереїв виводила своє походження від Тоґа-Темюра (Тука-Тімур), молодшого сина Джучі, старшого сина Чингіcхана. Легітимність їх престолонаслідування санкціонувалася курултаєм, тобто зібранням родової верхівки, проте вибір кандидата на ханство із середини XVI ст. поступово переходить до османських султанів. Хан був верховним головнокомандуючим, правителем і власником. Легітимність ханської влади, а отже, і лояльність підданців випливала з приналежності до династії Ґереїв. Хан був джерелом права у своїй державі: він мав право життя і смерті над своїми підданими, право встановлювати закони, право на власний розсуд розпоряджатися землею й майном своїх підданців. Права Хана втілювалися в нормах звичаєвого права (тьоре, яса). Хан, наприклад, міг вимагати служби у війську своїх підданців, як він сам мусив служити з військом своєму сюзерену – османському султану.
Головною опорою ханів і водночас їх головною опозиційною силою були ватажки чотирьох великих кланів – розгалужених племінних об’єднань, утворених як із кровно споріднених племен та родів, так і тих, що визнали лояльність верхівки. Кожен з кланів мав постійну територію для кочування і виставляв окреме військо. Ватажки мали право збиратися на загальний з’їзд – курултай, що мав право усувати і обирати ханів. Не будучи самі легітимними носіями верховної влади, ватажки кланів забезпечували легітимність правлячих ханів і лояльність до них населення.
Правова система ханату ґрунтувалася на приписах ісламського права (шаріату), спільного для Османської імперії та ханату, однак власне султанське право на територію Криму не поширювалося. Діяли тут також і норми традиційного права.
Белградський мир, який підсумував російсько-турецьку війну 1735—1739 рр., не завдав Кримові територіальних втрат. Але, як вважає О. Галенко, визнання Османською імперією прав Російської імперії на Україну привело до зростання економічної та воєнної присутності Росії у Північному Причорномор’ї. Зокрема, Романовська імперія вперше дістала право торгівлі на Чорному морі (хоч і на кораблях османських підданців) і змогла будувати фортеці на території Гетьманщини.
Російська експансія в Північному Причорномор’ї набирала обертів: у липні 1771 р. російські війська зайняли Кримський півострів, включно з османською провінцією Кефе. За умовами Кючюк-Кайнарджийського миру 1774 р. ханат ставав незалежною державою, а за так званою Айнали-Кавакською конвенцією османський султан визнавався головою кримських мусульман. 8 лютого 1783 р. Катерина ІІ видала маніфест про анексію Криму 1785 р., а за сім років Порта остаточно визнала російську анексію Кримського ханату – за Ясським договором 1792 р., – підсумовує півтисячолітній період розвитку кримсько-татарської ісламської держави О. Галенко.
Чисельність населення
Систематичних статистичних даних, якi вiдображали б чисельнiсть населення як південно-західних, так й iнших губернiй Російської імперiї в 1917 р., не iснує. Ґрунтуючись на даних аналiзу матерiалiв сiльськогосподарських переписiв 1916—1917 рр., Л. Гапоненко та В. Кабузан визначили чисельнiсть населення 50 губернiй Росiї в 116,3 млн, в т. ч. України – в 29,3 млн осiб[47]. Виходячи з їхніх пiдрахункiв, можна передбачити, що особи найманої працi складали приблизно 16% населення країни, пролетарi – 13%, на великих пiдприємствах працювало приблизно 9% наявного населення. В дев’яти південно-західних губерніях робітники та близькі до них верстви складали, вірогiдно, 12% наявного населення, доля промислового пролетарiату загалом – близько 4%, а в промислово розвинених губернiях (Київська, Катеринославська, Харківська, Херсонська) – майже 6%.[48]
Якщо екстраполювати на всю Україну данi вересневого 1917 р. перепису населення м. Києва, який засвiдчив, що бiльше половини (власне 51,9%) мешканцiв мiста становило т. зв. «самодiяльне» населення[49], то отримаємо приблизно 2 млн наявного мiського самодiяльного населення. Отже, можна вважати вірогiдним, що 400 тис. робітників промислових підприємств, зайнятих в металургiйнiй, фабрично-заводськiй (за виключенням цукропереробної) промисловостi та великих залiзничних майстернях, складали майже 13%, у т. ч. в Катеринославськiй, Харкiвськiй та Херсонськiй губернiях майже 16%, а по iнших південно-західних губернiях в середньому майже 10% наявного самодiяльного мiського населення. Iншими словами, кожний шостий мешканець промислової зони «України» (до якої умовно можна віднести Київську, Катеринославську, Харківську, Херсонську губернії) та кожний десятий в сiльськогосподарськiй (тобто у Волинській, Подiльськiй, Полтавськiй, Таврiйськiй та Чернiгiвській губернiях) був зайнятий на великому промисловому пiдприємствi.
47
См.: История СССР. – 1961. – № 6. – С. 97—115. Вiдомi данi, якi вiдрiзняються вiд пiдсумкових даних по «Українi» Л.С. Гапоненка та В.М. Кабузана всього на 2%. – Див.: Нова Рада. – 1917. – № 185, 14 вер.
48
Тут ми враховуємо робiтникiв доменних пiдприємств, пiдпорядкованих нагляду iнспекцiї та залiзничних майстерень з кількістю робiтникiв бiльше 100.
49
Боровський М. Національно-соціальні перегрупування населення м. Києва в пореволюційний період (1917—1923) // Київ та його околиця в історії та пам’ятках. – К., 1936. – С. 439—440; Ходос М. Материалы к статистике населения г. Киева. – Жмеринка, 1926. – С. 109; Биск И. К вопросу о социальном составе населения г. Киева (по данным переписи 1917 г.). – К., 1920.