Ще за часів покійного СРСР дослідники встановили: станом на 1 серпня 1917 р. формально існувало 436 есерівських парторганізацій в 63 губерніях та областях Росії, у т. ч. 312 комітетів та 124 групи; загальну чисельність партії обраховували від 400 тис. до 1 млн[99]. При цьому лише в 4 з 9 південно-західних губерній та тих частинах Області Війська Донського, які складали частину Донецького басейну, станом на літо 1917 р. було 37 654 спискових членів есерівської партії, 20,5 тис. з яких припадало на частку Катеринославської губернії[100]. Після придушення виступу генерала Корнілова відцентрові тенденції в партії почали набирати обертів: організаційно виокремилося ліве крило, яке утворило окрему структуру. В останні дні серпня розкололася Київська міська організація[101], на початку вересня на платформу «лівих» перейшла майже в повному складі Харківська губернська організація.[102]
З правого крила ПСР виокремилася Трудова народно-соціалістична партія (ТНСП). Найбільш активними енеси були в Харківській та Катеринославській губерніях, а також у Миколаєві. Кількісний склад партії в другій половині 1917 р. можна оцінити в декілька сотень осіб[103]. У цей період партія переживала важкі часи. Досить сказати, що на партійному з’їзді 26—29 вересня не вдалося навіть обрати Центральний комітет – на форум прибули представники лише 40 із 150 офіційно зареєстрованих осередків. Вибори довелося відкласти до наступного з’їзду.[104]
Офіційна партійна лінія ТНСП декларувала необхідність спрямувати всі зусилля на перемогу над «зовнішнім ворогом», ведення енергійної боротьби із «посяганнями та анархічним розтринькуванням влади класовими та іншими організаціями», встановлення «загальнонародної» влади, збереження державної єдності Імперії/Республіки, підпорядкування «класових» інтересів «загальнонародним», «самообмеження та жертв усіх прошарків населення країни»[105]. Очевидно, що така платформа не давала можливості партії народних соціалістів перетворитися на скільки-небудь значущу політичну силу в країні або стати вагомим чинником якоїсь широкої політичної коаліції. Практично вона могла блокуватись хіба що із правими соціал-демократами (так званими «оборонцями») та групою «Єдність» із Г. Плехановим на чолі.
Російська соціал-демократична партія (об’єднана), партія «ортодоксального марксизму, яка замість швидкого політичного успіху обрала вірність теорії», вступила в 1917 р. розколотою. Розкол пройшов по лінії «оборона вітчизни та «національна» згода з буржуазією чи боротьба за негайний демократичний мир в інтернаціональному союзі соціал-демократів усіх воюючих країн». Першу представляли Г. Плеханов, О. Потрєсов, другу – Ю. Мартов, Ф. Дан, І. Церетелі. Попри цей принциповий поділ, партія засадничо обстоювала принцип диктатури пролетаріату – перейти на платформу демократичного соціалізму вона спромоглася лише восени 1922 р.
Незважаючи на домінування в керівництві партії представників «національних меншин», – підкреслює сучасна дослідниця, – провід РСДРП захищав перш за все національні інтереси Росії (тобто дотримувався правової позиції в питанні про майбутній державний устрій держави. – Д.Я.). «В умовах Української національно-демократичної революції це мало для партії негативні наслідки – часто до неї ставилися вороже саме через національне питання». Якщо в даному випадку спробувати уникнути евфемізмів, а сказати прямо, то наростанню антисемітських настроїв серед українців сприяв той факт, що лідери партії були євреями за походженням.
Водночас «міцних контактів з українськими спорідненими партіями – УСДРП та УПСР – у меншовиків не склалося через неприйняття ними національної програми цих партій», а співробітництво РСДРП з Центральною Радою, що розпочалося лише в липні 1917 р., «було ускладнено взаємними підозрами». Чи не основна причина того – у царині державотворення російські есдеки федерацію України «розуміли як засіб до поновлення державної єдності Росії».[106]
Що стосується чисельності парторганізацій соціал-демократів (об’єднаних), то ситуація виглядає заплутаною та суперечливою. З «легкої» руки одного з діячів більшовицької партії – Ю. Ларіна – до наукового обігу потрапила цифра 189 тис. членів РСДРП (об) в цілому по країні, у т. ч. 40 тис. в Новоросії та Донецькому басейні[107]. Пізніші радянські дослідники трохи скорегували ці дані – 193 тис. членів у 146 місцевих організаціях (станом на другу половину вересня 1917 р.), у т. ч. – 18 тис. в 32 організаціях БУНДу (Загального єврейського союзу Польщі, Литви та України)[108]. В інших дослідженнях можна натрапити на цифру 140 тис. партійців лише в меншовистських організаціях країни станом на осінь 1917 р.[109] На території південно-західних губерній, натомість, дослідники нараховували близько 50 тис. меншовиків[110]. Були серед радянських істориків і такі, які вважали, що напередодні жовтневого перевороту БУНД в організаційному плані являв собою вузьку секту[111], а РСДРП (об) як масова партія припинила своє існування[112]. Такий висновок суперечить даним, які містяться в роботах інших дослідників: простий підсумок наведених ними поодиноких відомостей показує – у серпні 1917 р. лише в 34 парторганізаціях Катеринославської, Київської, Харківської, Херсонської губерній та Області Війська Донського нараховувалося 33,5—34 тис. членів РСДРП (об); у жовтні 1917 р. тут діяло принаймні 36 парторганізацій із 17—20 тис. зареєстрованих членів[113]. Але і до цих даних треба підходити обережно. Наприклад, аналіз матеріалів вересневої (1917 р.) конференції Катеринославської губернської організації соціал-демократів (об’єднаних) дозволяє зробити висновок про існування тут 13 парторганізацій, загальна чисельність яких коливалася від 3,2 до 6,5 тис. осіб, що, у свою чергу, свідчить про скорочення партійних лав не менш ніж у 2,5—5 разів менш ніж за 1 місяць[114]. У Харківській міській організації у вересні 1917 р. нараховувалося близько 2400 членів (у т. ч. 600 членів БУНДу), або на 700 менше, ніж попереднього місяця[115]. Натомість на кінець вересня, за нашими підрахунками, чисельність губернської парторганізації скоротилася до 3600 осіб[116]. Херсонська губернська парторганізація на початок вересня нараховувала: близько 3 тис. в Одесі, 1,5 тис. в Єлисаветграді.[117]
99
Астрахан Х.М. Большевики и их политические противники в 1917 г.: Из истории политических партий в России между двумя революциями. – Л., 1973. – С. 223.
100
Гамрецкий Ю.М. О численном составе мелкобуржуазных партий на Украине в 1917 г. // Банкротство мелкобуржуазных партий в России. 1917—1922 гг.: Сб. научных трудов. Ч. 1. – М., 1977. – С. 126—128; Земля и воля. – 1917. – 8 сент., 13 сент.
102
1917 г. в Харькове. Сборник статей и воспоминаний. – Харьков, 1917. – С. 51.; Южный край. – 1917. – № 14225, 12 сентября; Известия Юга. – 1917. – № 189, 24 октября.
106
Голікова О.М. Меншовики в Україні у роки революції і громадянської війни (1917—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Харківський державний унт. – Харків, 2000. – 20 с – С. 11, 12, 13, 16.
108
Спирин Л.М. Классы и партии в гражданской войне в России. – М., 1968. – С. 53; Соболева Н.И. Октябрьская революция и крах социал-соглашателей. – М., 1968. – С. 115.
109
Миллер В.И. К вопросу о состоянии партии меньшевиков осенью 1917 г. // Октябрьское вооруженное восстание в Петрограде: Сб. статей. – М., 1980. – С. 301—302.
111
Панавас И.В. Борьба большевиков против оппортунистической теории и практики БУНДа (1903—1917 гг.). – М., 1972. – С. 90, 91.
112
Комин В.В. Банкротство буржуазных и мелкобуржуазных партий в России в период подготовки и победы Великой Октябрьской социалистической революции. – М., 1965. – С. 425; Рубан Н.В. Октябрьская революция и крах меньшевиков. – М., 1968. – С. 252.
113
Гамрецкий Ю.М. О численном составе мелкобуржуазных партий на Украине… – С. 120, 128; Ветров Р.И., Королев Б.И. Углубление противоречий и усиление разброда среди меньшевиков на Украине // Непролетарские партии и организации национальных районов России в Октябрьской революции и гражданской войне. Материалы конференции. – М., 1980. – С. 45, 48; Ветров Р.И. Победа Октябрьской революции и банкротство меньшевиков на Украине. – С. 75, 90, 116—117; Мельник С.К. Перемога Радянської влади на Півдні України (березень 1917 – березень 1918 рр.). – К., 1966. – С. 118; Социал-демократ. – 1917. – 5 сентября.
114
Борьба. – 1917. – № 104, 21 сентября; № 108, 28 сентября; № 109, 29 сентября; № 110, 30 сентября; № 115, 6 октября; Заря. – 1917. – № 24, 29 сентября; № 40, 18 октября; Социал-демократ. – 1917. – № 176, 19 октября.
116
Известия Юга. – 1917. – 149, 2 сентября; № 161, 29 сентября; Социал-демократ. – 1917. – № 154, 21 сентября; № 170, 10 октября; Десять лет борьбы и социалистического строительства на Изюмщине: 1917—1927. – Изюм, 1927. – С. 23.