Загалом номінальна чисельність організацій РСДРП (об), які діяли на території лише чотирьох губерній, оцінювалася радянськими дослідниками в 17,7—20,1 тис. осіб, у т. ч. в Катеринославській – 3250—6500, Київській – 5544, Харківській – 4300, Херсонській – 4600.
Сучасні дослідники істотно скорегували дані попередників. Як показала Г. Лебедєва, «навесні 1917р. у лавах ПСР перебувало 35 тис. осіб, РСДРП (об) – 15—16 тис. членів, у тому числі більшовиків – 14 тис. При цьому власне в лавах власне українських есерів – 10 тис, українських соціал-демократів – 7 тис. Напередодні більшовицького перевороту в Петрограді чисельність російських партій значно збільшилася: ПСР – до 70 тис, соціал-демократів – до 40 тис»[118]. Обидві останні, чисельно значно переважаючи своїх «українських» однодумців, з обуренням сприймали прагнення УЦР до «національно-територіальної автономії», оскільки були послідовними прихильниками вирішення проблеми майбутнього устрою демократичної Російської республіки виключно легітимними та уповноваженими всім народом Загальноросійськими Установчими зборами. Цілком логічно, що «і ПСР, і РСДРП при цьому закликали своїх прихильників —робітників та селян – «до рішучої боротьби проти «самочинного» здійснення автономії і докоряли українським соціалістам, що вони діють разом із своєю (до слова, неіснуючою. – Д.Я.) буржуазією, а не російськими соціалістами, розколюючи єдиний табір революційної демократії». Непримиренну до «автономістських» нахилів УЦР позицію російські соціалісти займали фактично впродовж усієї першої половини 1917 р. і пом’якшили її лише після того, як Тимчасовий уряд визнав Генсекретаріат своїм територіальним представництвом і розширився «за рахунок» представників т. зв. «національних меншин», які пішли на співробітництво з УЦР та її інституціями. Тим не менше, стосунки поміж російськими есерами та соціал-демократами, з одного боку, та їх українськими «однодумцями» як у Києві, так і по всіх «українських» губерніях з іншого, «попри всі спроби налагодити політичну співпрацю, залишалися, м’яко кажучи, складними»[119]. Так, «III Універсал обидві загальноросійські партії зустріли «з побоюванням», а IV – взагалі «негативно, протестуючи проти проголошення незалежності УНР». Вони були «рішучими противниками» сепаратних переговорів з німцями у Бресті, а після окупації України стали найбільш опозиційними партіями до УЦР, прискорюючи її падіння».[120]
118
В літературі можна зустріти й інші цифри, наприклад: більшовиків – 5—7 тис, меншовиків – 10—12 тис, есерів – близько 5500 осіб. Див.: Донченко С.П. Ліберальні партії України. 1900—1920 рр.: Дис… д-ра іст. наук: Дніпропетровський національний університет МОН України. – Дніпропетровськ, 2005. – 40 с – С. 20.
119
Мартиненко Н.М. Діяльність РСДРП (меншовиків) в Україні (1907—1914 рр.). Автореф. дис… канд. іст. наук. – Харків, 2007. – 20 с – С. 16.
120
Лебедєва Г.О. Загальноросійські партії есерів і меншовиків в українській національно-демократичній революції 1917—1920 років: Дис… канд. іст. наук: Дніпропетровський національний ун-т. – Дніпропетровськ, 2005. – 20 с – С. 13, 14, 15.