Товариство українських поступовців
«Вершки» тогочасного українського політичного інтелекту концентрувалися в Товаристві українських поступовців (ТУП, 1908—1917 рр., біля його витоків стояв М. Драгоманов)[134], коріння якого сягало формально неполітичної «Загальної української організації», яка народилася ще 1897 р. Упродовж 20 років українська політична думка цього напрямку, за словами одного із сучасних її дослідників, «недооцінюючи значення державності для розвитку України та не вірячи в можливість перетворення Росії в демократичну країну… сподівалася забезпечити національні права українського народу через розширення прав місцевого самоврядування у формі так званої національно-територіальної автономії України»[135]. Напередодні 1917 р. «політичними орієнтирами ТУП[136]залишалися…: національно-територіальна автономія України в неполітичному сенсі, а в сенсі поширення прав та розширення рамок місцевого самоврядування на всю територію України, відповідний цьому розумінню автономії федеративний устрій російської держави, демократичний характер місцевого самоврядування, забезпечення прав національних меншин, загалом буржуазно-демократичні підходи до організації соціально-економічного життя»; «ТУП ставив питання про необхідність поширення ідеї національно-територіальної автономії України серед неукраїнського населення України, що сприяло б… зміцненню українського руху, гармонізації його завдань з інтересами національних меншин України».[137]
Останнє, на жаль, ніколи досягнуто не було. Одна з першопричин: у вересні 1914 р. «попри загалом нелегальний характер діяльності» ТУП ухвалив рішення «про необхідність дотримання українством нейтральної позиції у світовій війні». Це рішення «стало відомим досить широким колам українського громадянства і стривожило навіть приязно налаштованих щодо українства російських політиків»; «істотним чином охолодило стосунки тупівців з російською ліберальною демократією»; «наради представників ТУП та російських ліберально-демократичних кіл, що відбувалися з 1915 р. по 1917р., так і не узгодили підходи сторін до вирішення українського питання в Росії».
Розходження на гносеологічному рівні констатував I з’їзд Товариства (25—26 березня 1917 р. (ст. ст.)). Головним політичним питанням, яке роз’єднало «тогочасну українську громадськість», було питання про те, хто повинен проголосити автономію України. М. Грушевський та УЦР вважали, що Українські Установчі збори, «більшість тупівської ради та петроградські делегати» переконували: це можуть зробити виключно легітимні Російські Установчі збори. Основні аргументи прихильників другої точки зору: будь-яка інша санкція буде неправовою, нелегітимною; Українські Установчі збори скликати неможливо, оскільки для цього немає законних підстав; побоювання «викликати опір неукраїнської людности України, витворити свій Ольстер». Остаточно – на цьому етапі – есефи висловилися за санкцію автономії України (при забезпеченні прав національних меншин) на Загальноросійських Установчих зборах, тобто за легальний, правовий шлях створення автономної України у складі демократичної федеративної Росії.
Тут доречно підкреслити, що трансформація ТУП у повноцінну політичну партію завершилася лише в червні 1917 р., але навіть тоді партія не мала затвердженої програми! Натомість засадничі положення в царині майбутнього статусу «України» у складі Росії, а саме – «автономія» та «федерація» – по-різному трактувалися навіть «провідними діячами партії». Єдине, з чим погодилися есефи, так це з необхідністю виступити проти засадничої УЦ-Рерівської ідеї про національно-персональну автономію. Опинившись в іманентно суперечливій ситуації вибору між здоровим глуздом, правовими і демократичними цінностями, з одного боку, і політичною доцільністю та необхідністю задоволення кон’юнктурних інтересів сільських та міських україномовних люмпенів, яке було можливим тільки поза межами права та демократії, УПСФ, нарешті, сформулювала свою позицію: «державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада».[138]
134
Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність (кінець XIX століття – 1939 рік): Дис… д-ра іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К, 2004. – 32 с – С. 10. (Далі – Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність… (2004)).
135
Натомість інший дослідник, Л. Могильний, дійшов висновку, що серед лідерів ліберальних партій хіба «не існувало єдиної думки про спосіб здобуття автономії для України». Одні (УДП та УРДП) вважали, що автономію буде отримано з рук Загальноросійських Установчих зборів; інші (УРП) «схилялись до думки про проголошення автономії українським парламентом». – Див.: Могильний Л.П. Українські ліберально-демократичні партії в Російській імперії на початку XX століття: Дис… канд. іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К, 2002. – 15 с – С. 9. Характерним у цьому відношенні є приклад одного із засновників ТУПу, у 1917—1920 рр. – лідера Українського Тимчасового революційного комітету Петрограда, згодом – губернського комісара Буковини та Генерального писаря, посла УНР в Туреччині, автора 9 книжок та понад 140 статей (це – тільки до 1916 р.) О. Лотоцького. Чи не одинокий діяч, який вийшов зі складу Генерального Секретаріату, оскільки не був згодний із
136
1917 р. ТУП, як відомо, неодноразово змінював свою назву, а саме: Спілка українських автономістів-федералістів (СУАФ, березень), Українська радикально-демократична партія (УРДП, квітень), Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ, червень). За влучним висловом В. Стрільця,
137
Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія… (2002). – С. 68; Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія… (2004). – С. 12.
138
Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність… (2002). – С. 79, 107,108, 116, 117.