Правобережжя в цілому
Процес правового, адміністративного, політичного, соціокультурного «переформатування» правобережних земель під стандарти, які існували в Російській імперії, докладно вивчив М. Бармак. Дослідник констатував: після окупації Правобережжя наприкінці XVIII ст. «довгий час у цьому регіоні діяли різні за походженням джерела права», норми яких «нерідко суперечили одна одній… Литовський Статут, польські конституції, збірники магдебурзького права і звичаєве право залишалися чинними правовими джерелами, дієвість частини їхніх норм спеціально підтверджувала царська влада своїми указами».
З дослідження М. Бармака випливає, що процес інкорпорації цих земель до складу Романовської монархії мав, як мінімум, чотири етапи. Перший – за часів Катерини II, метою якої було «досягнення однорідності й уніфікації» новоприєднаних земель. Правління її сина Павла I «характеризувалося більшою повагою до традиційних у прикордонних землях структур». Розпочаті ним реформи «стосувалися всіх губерній Російської імперії, а не були адресно направлені тільки на правобережні українські, хоча… особливе становище цих територій, пов’язане з недавнім їх приєднанням, продовжувало зберігатися». За часів Олександра I уніфікаційні тенденції набрали обертів: перед військовим та цивільним керівництвом цих земель були поставлені «важливі завдання інкорпорації українських територій у склад Російської імперії шляхом запровадження російської правової та управлінської системи». Але «цивілізаторська» місія негайно наштовхнулася на реалії життя: «незважаючи на те, що російська адміністрація вже функціонувала, Правобережжя України ще довгий час перебувало під польським впливом», що значною мірою обумовлювалося «корпоративним устроєм шляхти». Практично це означало, що «легітимована шляхта Правобережжя отримала, крім інших, гарантованих «Дарованою грамотою» дворянському стану прав, ще й право формувати кадровий склад багатьох управлінських структур і, зокрема, судових органів», хоча, зрештою, російській адміністрації цього «атавізму» вдалося позбутися. Перелом настав після поразки польського повстання 1831 р.: Микола I на повну використав нові обставини для подальшого зміцнення імперських позиції у Краї, зокрема для «соціального знищення правобережної шляхти» – основного стану, який становив загрозу уніфікаційній імперській політиці. «Вся діяльність Миколи I будувалася на принципах централізації, посилення єдиноначальності і бюрократизації». Так, зокрема, імператор скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії. «Процес ліквідації правової автономії» у Волинській, Київській та Подольській губерніях завершився у 30—40-ві роки XIX століття остаточним скасуванням дії всіх норм і положень статуту Великого князівства Литовського.[9]
Висновки М. Бармака цілком узгоджуються з висновками, сформульованими О. Комарніцьким та І. Верховцевою. Як установив О. Комарніцький, «після анексії Правобережжя наприкінці XVIII ст., царський уряд головним завданням бачив поборювання польського та українського визвольних рухів. Саме тому, після ліквідації тут державних та адміністративних інститутів Речі Посполитої, у тому числі і місцевого самоврядування, запроваджування нового місцевого самоврядування у вигляді земств відтягували тут упродовж наступних 130років. Під тиском економічних чинників 1911 р. на ці території було поширено дію «Земського уложення» від 1890 р. При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об’єктивно існуючих польсько-українських протиріччях. Законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не стільки збільшення представництва українського населення[10] та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисленнішими національними громадами цього краю». Не менш суперечливими були стосунки і поміж іншими національними громадами – російською, українською та єврейською. «Містечка Київської, Подільської, Волинської губерній» Росії, які донедавна були Київським, Подільським та Брацлавським воєводствами РП, але «продовжували залишатися своєрідним економічним містком, що з’єднував міста із селами», та були «своєрідним симбіозом передусім жителів єврейської національності та українського селянства». Дослідник окремо наголосив: «порозуміння українського національного руху та єврейства було надзвичайно актуальною проблемою містечкового суспільства для боротьби із спільним ворогом – російським шовінізмом», більше того – це порозуміння мало «визначальний» характер, оскільки «інші національні меншини були незначними». Інші констатації є такими: «суспільна свідомість нацменшин загалом виявилася неготовою для сприйняття української ідеї, що у ряді випадків виливалося у відкриту ворожість»; єврейські «погроми охопили не менш як 188 містечок»; «весь плин Української революції супроводжувався антисемітизмом».[11]
9
Бармак М. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні. Кінець XVIII – перша половина XIX ст. – Тернопіль, Астон, 2007. – 511 с – С. 482, 483, 484, 485, 487, 488, 489, 490, 491.
10
Верховцева І.Г. Діяльність земств Правобережної України (1911—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Ізмаїльський держ. гуманітарний ун-т. – Ізмаїл, 2004. – 20 с. – С. 11—12.
11
Комарніцький О.Б. Містечка Правобережної України в добу української революції (1917—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича. – Чернівці, 2005. – 20 с. – С. 8, 9, 10, 11.