Характерними рисами Статуту 1529 р., який «з повним правом можна назвати конституцією феодальної держави», були такі:
– «на формування правової системи Великого князівства Литовського впливала західна традиція права»;
– «визначальною тут завжди була східна традиція, яку репрезентувала багата правова спадщина Київської Русі»;
– «із самого початку свого існування Велике князівство Литовське формувалося як багатонаціональне, як Литовсько-Руська держава»;
– «тут сформувалася правова система, яка суттєво відрізнялася від класичної системи римського права»;
– в її фундамент «були вмуровані такі демократичні принципи як суверенітет держави, єдність права, пріоритет писаного права», на яких «трималася державно-правова система Візантії»;
– «завдяки духу візантійських законів, вперше в історії права середньовічної Європи у Великому князівстві Литовському писане право отримує пріоритет над догматами канонічного права»;
– «у Литовсько-Руській державі творилася система права, засадами якої були право цивілізоване, писане…».
Але цього замало. Одеські вчені підтвердили висновок попередників про «надзвичайну схожість між Руською Правдою і литовсько-руським правом», і те, що руські землі були невід’ємною частиною Великого князівства Литовського і, отже, перебували у зоні загальноєвропейських впливів, «тут народжувалася своєрідна правова культура, відмінна від західної». Відмінності полягали в тому, що:
– «народ міцно тримався «старіни»;
– дуже обережно, навіть підозріло, ставився до новацій;
– правова система писаного права, яка склалася у ВКЛ, «не тільки зберегла свою правову спадщину, але й увібрала в себе все краще, що було досягнуто в інших країнах, а багато в чому перевершила їх»;
– «інтуїтивно вдалося витримати закон балансу своїх і набутих, запозичених правових елементів, що вберегло українську правову культуру від деградації, або навіть від цілковитого знищення».
Найсуттєвіша ж, як на нашу думку, обставина, в яких розвивалося Велике князівство Литовське, – це наявність «в одній державі двох гілок християнства». Це мало своїм наслідком формування тут політичної системи, «близької до цезаропапізму, за якої державна влада відтіснила церковну з її космополітичними ідеями». Саме тому «вперше в історії Європи вдалося вивести норми права з-під впливу церкви… хоча це і не означало, що новостворені норми не зазнали позитивного загальноморального впливу церковного права». У ВКЛ існували та діяли паралельно норми як церковного, так і світського права, але при цьому «верховенство повністю належало останньому і вищі органи державної влади виступали в деяких церковних справах як вища інстанція. Особливо це стосувалося православної церкви».[357]
Після переходу руських земель під владу Литви «місце давньоруських удільних князів посіли представники князівської династії Гедиміновичів». Але при цьому «обласні привілеї, які отримували ці землі, залишали непорушними права власності»; «зберігалася і загальна система органів влади і управління»; «закріплена в обласних привілеях територіальна автономія… мала величезне історичне значення, оскільки давала можливість зберегти тут політичні структури, які і після входження до складу Великого князівства Литовського продовжували жити своїм попереднім життям із залишками державної самостійності».
Основний конфлікт XVI ст. у ВКЛ – це конфлікт не поміж гнобленим селянством та шляхтою, не поміж православною та католицькою громадами, не поміж «українцями» та поляками – як у цьому намагаються переконати сучасні фальсифікатори історії нашого народу, а конфлікт поміж правлячою магнатською верхівкою та шляхтою. Остання прагнула зрівняння у правах, «повного законодавчого оформлення особистих, політичних і майнових прав шляхти, які у поєднанні з монополією на право землеволодіння та участь у центральних та місцевих органах влади і управління мали надати їй виключного становища серед інших соціальних груп».
Вирішення цього історичного завдання передбачало лише два мирні способи. Перший – внесення змін до Статуту 1529 р. Другий – ухвалення нового Статуту. Правлячі в країні кола обрали другий шлях, створивши авторитетну комісію у складі 5 католиків та 5 православних юристів. Перший практичний результат їх роботи загальнодержавного значення – привілей 1563 р., який зрівняв у правах православну та католицьку шляхту. Наступного року була створена єдина судова система із професійними суддями. Ще за рік був уведений у дію новий Статут Великого князівства Литовського, який чи не вперше в європейській історії здійснив «спробу проголошення політичних прав і простих людей». Цей документ перевершив попередній «не лише за рівнем кодифікаційної техніки, але за своїм змістом і обсягом», він включав «норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального, військового, земельного та судового права». Але головне в цьому документі, головне його «історичне значення полягає в тому, що він затвердив повну демократію і фактично сформував підвалини правової держави… для тих, хто володів засобами виробництва, для панівного в економічному відношенні стану», «консолідував панівний стан, зробив його єдиним у правах і свободах». Ці норми залишилися у силі і після виходу у 1569 р. зі складу ВКЛ Брацлавського, Волинського та Київського воєводств та приєднання їх до Польщі. Натомість у Литві і Білорусі вони діяли лише до 1588 р.[358]
357
Статут Великого князівства Литовського. У трьох томах. Том 1. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література. – 2002. – 462 с. – С. 5, 6, 8, 18—20, 22, 35.
358
Статут Великого князівства Литовського. У трьох томах. Том 2. Статут Великого князівства Литовського 1566 р. За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література. – 2003. – 558 с. – С. 3—6.