«Правова система за Статутом 1588 року, – констатують його найавторитетніші вітчизняні публікатори та дослідники, – це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє». Інші принципово важливі якісні характеристики «Нового» Статуту такі:
– упродовж двох з половиною століть він був «взірцем для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях»;
– кодекс «є правонаступником у розвитку права, зумовленого багатою правовою спадщиною Київської Русі»;
– «його еволюція була визначена положеннями Руської Правди»;[360]
– яка, у свою чергу, генетично пов’язана, походить із законодавства Східної Римської імперії, спирається на нього.
Нарешті, слід відзначити ключову роль у підготовці Статуту 1588 р., яка належить, насамперед, видатному політичному та державному діячеві Льву Сапезі – підканцлерові (1585—1589 рр.), великому канцлерові (1589—1623 рр.) та великому гетьманові (1625—1633 рр.) Великого князівства Литовського.
Лев Сапега.
Таким чином, сучасні дослідження вітчизняних суспільствознавців довели, що правовий статус руської шляхти був урівняний з польською вже від 1425—1435 рр.[361] У 1565—1566 рр. у ВКЛ відбулася сеймова реформа, закріплена Другим Литовським Статутом. «Статут 1566р., в суті речей, – як стверджують сучасні дослідники, – на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту». Відкриває цю низку реформаторських актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок – це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом… зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави… Згідно з новим адміністративним поділом встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства[362]: Київське – з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське – з Луцьким, Володимирським і Крем’янецьким судовими повітами; Брацлавське – з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом). Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участі в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством.[363]
Від самого початку XIV ст., власне – від 1309 р. русько-польсько-литовська шляхта обирала собі голову держави – великого князя. Відбувалося це на т. зв. «елекційних сеймах». Активну роль у державному, політичному житті країни відігравали і т. зв. «ординарні сейми», до виключної компетенції яких відносилися питання оголошення війни та укладання миру, організації народного ополчення тощо. Від XVI ст. до виключної компетенції сеймів належали ухвалення законів, встановлення податків, встановлення зносин з іноземними державами[364]. Шляхта взагалі, руська – зокрема, користувалася широкими політичними та економічними правами, закріпленими в Уставних земських грамотах – законодавчих текстах судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру. Аналіз Д. Ващука[365] зафіксував наявність різноманітних, насамперед майнових, підтвердних (тобто таких, які підтверджували минулі привілеї) та посадових привілеїв шляхти, детально прописаних як у грамотах київських та волинських, так і в Загальноземському Судебнику (1447 р.) та Судебнику Казимира (1648 р.). Дослідник також установив, що на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської правди, що «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права», що від другої половини XV ст. на теренах ВКЛ «набула поширення практика надання привілеїв цілим регіонам/областям». Так, наприклад, свій привілей Київська земля отримала, вірогідно, з рук великого князя Казимира Ягеллончика у другій половині 1440 р., земля Волинська – в 1452 р.[366]
362
Волинське, Галицьке, Подільське, Брацлавське, Київське воєводства та два райони воєводства Волзького (Холмщина та Підляшшя) у XVI ст. обіймали територію в 287 тис. км2, на якій проживало 1 749 000 населення. Див.: www.uahistory.kiev.ua.
363
Докл. див.: http://uk.wikipedia.org/wiki. Див. також: http://idpu.1000mb.ru/wiki/324/275.
365
Ващук Д.П. Обласні привілеї Волині та Київщини: генеза і функціонування у другій половині XV – першій третині XVI ст. – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2005. – 18 с.