Іншими словами, Велике князівство Литовське/Річ Посполита була суверенною, самостійною державою. Уже Другий Статут продемонстрував високий рівень писемної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколи Радзивілла Чорного, є «republica bene ordinata» («добре впорядкована держава»)».[367]
Джерелом права в ній, як це випливає з першого артикулу першого розділу Статуту, був Великий князь Литовський. Цитуємо: «О персоне нашей Государевой. Артикул 1. Вси обыватели Великого княжения Литовского сим одним правом писаным и от нас данным суждены быть…»[368]. Цитований артикул назавжди спростовує твердження сучасних фальсифікаторів про те, що Статут був «джерелом права»[369] в двоєдиній державі трьох народів. Цього не могло бути тому, що не могло бути ніколи: джерелом права у ВКЛ/РП були Великий князь Литовський, згодом – король об’єднаної держави та сеймова шляхта, які тільки й могли вносити зміни до Статуту та встановлювати закони. У цьому сенсі Литовський Статут був кодексом законів, а не джерелом права.
Русини та їх звичаєве право
Як було показано вище, одним з найголовніших приписів, які з дохристиянських часів регулювали правовідносини між русинами та між державою та її підданими, були норми так званого «звичаєвого права».
Сучасні дослідники переконливо довели, що:
– «право є складним соціальним явищем (особливим соціальним результатом), що має власну об’єктивну природу, яка не залежить від волі чи свавілля держави»;
– правові відносини можуть виникати як всупереч волі держави, так і поза нею;
– офіційні правові пам’ятники «не відображають усіх типів правової поведінки»;
– «звичаєве право є первісною формою права, що функціонує і в даний час, виявляє його універсальні властивості, ілюструючи здатність тієї чи іншої групи людей, суспільства в цілому самостійно виробляти найбільш доцільні в даних умовах норми життєдіяльності»;
– «звичаєве право не має всіх традиційних ознак права»
– «звичаєвому праву властиво бути мірилом свободи та поведінки людини»;
– звичаєве право формується на протодержавних стадіях розвитку людства;
– до XVI ст. включно на території ВКЛ «продовжували розвиватися правові традиції попередніх періодів», тобто традиції часів «Руської правди»;
– загальний розвиток правової системи на землях, окупованих Росією, «відбувався шляхом централізації і уніфікації, поступової відмови від місцевих національних особливостей»;
– «у генетичному аспекті звичаєве право збереглося також у спеціальних нормах “Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній”», що містилися у «Зводі законів Російської імперії».[370]
В останньому за часом академічному дослідженні переконливо доведено:
– «побутування того чи іншого звичаю завжди пов’язане з його господарською діяльністю»;
– одна з головних рис українського інституту власності на землю – «подвірне землеволодіння»;
– «“общинне землеволодіння” не притаманне українській економічній і правовій звичаєвій культурі»;
– «українці тяжіють не до колективних, а до індивідуальних, а точніше, сімейних форм буття»;
– в уявленні народу «спільна власність» є «квазі-власністю»;
– «звичаєво-правова традиція в Україні географічно і хронологічно неоднорідна». При всій відмінності історичних доль різних «українських земель», «звичаєво-правові майнові відносини є ідентичними», що не виключає «регіональної і локальної специфіки реалізації» цих відносин;
368
Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Інститут рукописів. – Ф. VIII. – № 169 (204). – Статут Великого княжества Литовського. Редакція 1588 р. – 504 с. – С. 1.
369
Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини. Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2000. – 118 с. – С. 32—33 та ін.
370
Правовий звичай як джерело українського права IX—XIX ст. За редакцією І.Б. Усенка. – Київ: Наукова думка, 2006. – 279 с – С. 250—254.