Очевидним є факт, що завдяки геніальному Гетьману Богдану-Зиновію цей варіант розвитку руського народу ніколи не був реалізований – Хмельницький зробив усе від нього залежне, аби віддати так звану Козацьку державу під московське ярмо. Мотив – дістати військову допомогу для війни з Польщею[383]. Оскільки легітимної держави Гетьманщини з тогочасної міжнародно-правової точки зору ніколи не існувало[384], то договір 1654 р. був укладений не між двома державами, а між московським царем та його підданим. Цитуємо за І. Бойком: «То ми, великий государ підданого нашого Б. Хмельницького, гетьмана Війська Запорізького і все наше військо Запорізьке пожалували – веліли їм бути під нашою царського величества високою рукою, згідно з давнішими їх правами і привілеями, даними їм від королів польських і вел. Кн. Литовських, і тих прав і вольностей нічим нарушати не веліли. Судитися їм веліли у своїх старшинах…» і далі за текстом.
У даному випадку автор використав шахрайський прийом – підміну понять. Після слова «їм» (а з контексту випливає, що «їм» – це ті, хто увіходили до складу Війська Запорозького) дослідник в дужках зазначає: «українцям». Тобто станова категорія «козаки» в даному випадку свідомо підмінюється категорією національною – «українці», які сформувалися, та й лише частково – хіба за 200 років після описуваних подій! Запровадивши у суспільну свідомість фальшивий силогізм: «козаки» = «українці», тобто «НЕкозаки» = «НЕукраїнці», автори, подібні І. Бойку, не зупиняються перед формулюванням тез не менш фантастичних та бездоказових, наприклад: «…у Гетьманщині була закріплена система права, що склалася в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр. До неї входили норми Статуту Великого князівства Литовського 1588 р., Магдебурзького права, нормативних актів гетьманської влади, звичаєвого права тощо».[385]
При знайомстві з цим та подібними йому перлами, а ними пересякнуті сучасні українська ура-патріотична література та значна маса «українознавчих» студій, формується чітке враження, що їх автори за визначенням не цікавляться ані працями попередників, ані елементарним глуздом. Наприклад, ще 200 років тому В. Полетика посилався на листа Б. Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 13 лютого 1654 р., в якому гетьман чітко вказував умову приєднання до Москви: «і вчинивши добровільне підданство (Московській державі. – Д.Я.) на угодах утримувати і зберігати малоросійський народ при всіх тих правах, звичаях, привілеях, вільностях, свободах і перевагах, на яких він був під Королями Польськими і Великими князями Литовськими без всякого порушення та скасування». «Угоди ці час від часу урочисто підтверджені були, – вказує далі В. Полетика, – малоросійському дворянству і народу кожним Самодержцем Всеросійським і нині благополучно царюючим Государем нашим Імператором Олександром Павловичем при вступі їх на престол»[386]. Отже, не важко дійти висновку, що «система законодавства» Гетьманщини – аж до її повного скасування – ґрунтувалася не на писаному «праві», а на: 1) волі самодержавних московських царів, яка, воля, і була джерелом права та закону для всіх їх підданих – від першого боярина до останнього холопа, та на 2) угодах гетьманів із царями.[387]
Натомість дослідження О. Гуржія малює цілком іншу, відмінну від попередньої, картину. Роботи цього дослідника є прикладом неупередженого підходу до висвітлення одного з найдраматичніших, найтрагічніших розділів історії нашого народу. Так, найбільш відоме спеціалістам та науковій громадськості дослідження[388] подає, крім обов’язкового для такого роду розвідок ґрунтовного історіографічного огляду[389], такі факти.
На середину XVII ст. населення Речі Посполитої/ВКЛ сягнуло майже 5 млн осіб, у т. ч. трохи більше 3 млн на русинських землях (які мали назви не «Україна», а «Поле», «Польська Украйна», «Слобожанщина», «Ханщина», «Турецька область», «Слов’яно-Сербія», «Нова Сербія», «Новоросія», «Новоросійський край»), у т. ч. грузини, німці, московити, болгари, угорці, чехи, євреї, вірмени та ін., причому «десятки тисяч» з них загинули під час отої «Визвольної війни». Владу над цими людьми відправляла козацька старшина, яку О. Гуржій справедливо трактує як «нову генерацію українського панства».[390]
383
Брехуненко В. Московська експансія… – С. 304, 309. Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини… – С. 31.
384
Це фактично визнають авторитетні дослідження. Так, В. Брехуненко прямо вказує на те, що одруження Тимоша Хмельницького та дочки молдавського господаря Розанди Лупул
386
Полетика В. Права, привилегии, преимущества, вольности и свободы Малороссийского шляхетства… – С. 3 (об.) – 4.
387
Повний їх перелік див.: Там само. – С. 130—130 (об), 131—133 (об), 133—137, 137—139 (об), 139 (об) – 144 (об), 144 (об) – 149, 151—165, 165—167 (об), 167 (об) – 184, 184 (об) – 223, 223 (об) – 227 (об), 228—241 (об), 241 (об) – 260 (об), 260 (об) – 269 (об).
388
Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст.: кордони, населення, право. – Київ: Основи, 1996. – 223 с