Цей документ, як відзначив його публікатор К. Вислобоков, мав констатувати передачу «права», унормованого Кодексом, верхівці Гетьманщини, яка «протягом другої половини XVII – першої половини ХVIII ст. у процесі формування змінила свій фактичний статус та зажадала зміни й юридичного, аж до переходу в розряд російського дворянства». Аксіоматична норма кодексу, з якого походили його норми, – «З постулату встановлення світу Божою волею випливає і традиціоналізм у вигляді назавжди даного порядку, у тому числі правового, де основною ознакою права є його давність та незмінність». Саме із цієї аксіоми випливали як ідея «безумовної непорушності права»[393], так і логіка формування положень даного кодексу. Оскільки «значна частина генеральної та полкової старшини» була цілком задоволена Литовським Cтатутом, то останній і став базовим документом для конституції козацької старшини – з 1716 його статей 1043 мали посилання на Литовський Статут, 929 – на магдебурзьке право[394]. До документа було також включено «чимало положень з інших законодавчих актів, окремі норми козацького звичаєвого права, а також деякі оригінальні новели».
Таким чином, укладачі документа отримали на виході «мікс» з норм:
– Литовського Статуту (у третій редакції 1588 р., яка «забезпечила українській шляхті виняткове становище серед інших соціальних груп та прошарків населення»);
– німецького права (тобто права, яке, за К. Вислобоковим, поширилося на всю Європу, втративши свою «національну» приналежність, становий шляхетський характер, перетворившись на міське, бюргерське «право»; змінюючись, німецьке право діяло на території «України» впродовж 500 років, визначало критерієм права суб’єкт, права і обов’язки якого перебували в прямій залежності від місця в суспільній ієрархії);
– окремих норм т. зв. «звичаєвого права», поточного гетьманського законодавства та російських[395] законів. Однак прекраснодушні мрії козацької старшини, яка прагнула унормувати своє панівне становище в самопроголошеній «державі», були вщент розбиті реаліями життя. Річ у тім, що руська старшина «звикла вести переговори щодо своїх прав з польським королем і у стосунках с монархом вважала себе однією з договірних сторін, що повністю суперечило московському розумінню природи царської влади»[396]. Кодекс встановлював, що «право» походить від старшини, натомість «Звод законів Російської Імперії» – з того, що «право» походить від Імператора. Формально закріплена в «Правах» норма про те, що монарх є «правлячим господарем, самодержцем, що є носієм божественно встановленої влади. Лише йому надається право видавати закони та встановлювати права, він є верховним суддєю і оборонцем справедливості»[397], не могла подолати генетичної несумісності двох філософій права. Вони не могли існувати в межах одного державного утворення – саме тому, на нашу думку, стара імперська бюрократія зробила все від неї залежне для того, аби «Права» ніколи не вступили в дію.
Російська імперія. М. Сперанський та С. Вітте
Російська імперія після Другого розділу Польщі приєднала до себе її Брацлавське та Подільське воєводства. На їх території були утворені відповідно Брацлавська губернія та Кам’янецька область. Процеси уніфікації та нівелювання історичних особливостей цих земель, становлення тут нових окупаційних адміністративних формацій[398] докладно описав А. Скрипник. За словами дослідника, процеси ці «супроводжувалися певним нівелюванням національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намаганням залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Край управлявся на підставі «положення» 1775 р. та «затверджених штатних розписів у “Своде законов Российской Империи”».
Заміна польських республіканських владних структур російськими імперськими від самого початку «забезпечувалася винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Висновок дослідника гранично чіткий: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком». Більше того – попри багаторічні зусилля русифікувати місцеву шляхту, новопостала російська бюрократія сама опинилася під впливом місцевих еліт. Ситуація дещо змінилася після антиросійського повстання 1830—1831 рр. Саме тоді, вважає А. Скрипник, «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля». Брутальний тиск нових господарів, з одного боку, сподівання польської шляхти на відновлення національної держави та підготовка до скасування кріпацтва, з другого, лише підвищили рівень політичної, соціально-економічної напруженості в краї. Результат 150-річного російського управління такий: «події першої російської революції показали неспроможність губернської адміністрації ефективно протидіяти силам, спрямованим на дестабілізацію в краї… Тільки за допомогою силових заходів вдалося зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії».[399]
394
Гуржій О. Українська козацька держава… – С. 149; див. також: Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини… – С. 43, 45, 174.
398
Скрипник А.Ю. Діяльність адміністративних установ Подільської губернії (1793—1914 рр.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2007. – 20 с