Другий – радикально «соціалістичний», селянський, охлократичний – за скасування інституту приватної власності, негайний перерозподіл приватної власності, насамперед землі, на користь українських селян, що передбачало вихід за межі права як такого взагалі та існуючого правового поля зокрема. Вістря цього конфлікту мало принаймні чотири вектори:
– перший – усього селянства проти поміщиків;
– другий – сільських люмпенів – проти селян заможних;
– третій – «українських» селян – проти євреїв та поляків;
– четвертий – мононаціонального, моноконфесійного села проти мультинаціональних, мультикультурних міст.
Цей варіант обстоювали ні на що не здібні і ні на що в продуктивному, творчому сенсі не здатні українські «інтелігенти» – письменники, учителі, студенти-недоуки та селяни, які об’єдналися в Українській Центральній Раді.
Саме вони сформували базу соціальної та політичної підтримки так званого «українського державотворення». Саме вони всього за неповних чотири роки довели свою Отчину до того стану, коли більшість її населення встановлення терористичної диктатури стали вважити меншим злом порівняно з роками отої «Української революції» і отих «Національно-визвольних змагань».
Такий висновок цілком ясно випливає з дослідження Я. Мотенка, який на прикладі Харківської губернії (90% населення якої належали до селянського стану) ясно вказав на першопричини цього руйнівного конфлікту. Нею стала, як це не дивно, аграрна реформа П. Столипіна, яка спровокувала конфлікт між «общинним селянством і власниками хуторів та відрубів з приводу відчуження общинної землі». Запропонувавши суттєво новий принцип поділу селянського стану на власників індивідуальних господарств, общинне селянство і тих, хто поєднував працю на землі з роботою в промисловості та інших галузях економіки, дослідник показав, що:
– «низький освітній рівень більшості селян заважав зрозуміти їм безперспективність екстенсивного ведення господарства», тому
– «міф про зрівняльний розподіл земельного фонду губернії як найефективніший засіб аграрного прогресу виявився надзвичайно стійким у свідомості більшості хліборобського населеня краю», а
– «погіршення внутрішньоекономічної ситуації в країні внаслідок Першої світової війни лише посилило прагнення селянства до примусового перерозподілу землі».
За своєю суттю селянський рух березня 1917-го – січня 1919 р., – пише Я. Мотенко, – це «низка спроб самоорганізації найініціативнішої чистини хліборобського населення з метою захисту власних економічних, політичних і національних інтересів… Справжніми причинами його виникнення було гостре аграрне і національне питання в дореволюційній Російській імперії». Рушійні сили руху – «общинне селянство і селяни-власники індивідуальних господарств», спільна мета яких полягала в ліквідації великого поміщицького, церковного і державного землеволодіння. Очевидно, що для реалізації цієї програми поняття «право» і «закон» у традиційному, усталеному варіанті мали бути відкинуті за визначенням. Вплив на регіональний селянський рух третьої групи селян – які поєднували працю в аграрному секторі із заробітками в промисловості – якщо й існував, то був незначним.
В конкретних обставинах часу і місця, а саме – навесні 1917 р. намагання Тимчасового уряду і Генсекретаріату «знайти компромісний шлях вирішення земельного питання було розцінено місцевим селянством як зволікання з вирішенням його потреб». Власне, ситуація почала поступово виходити з-під контролю органів державної влади вже з перших днів після усунення від влади Романових: «вже на початковій стадії свого існування селянський рух продемонстрував ознаки соціальної нетерпимості і внутрішнього розколу… Протягом 1917р. у свідомості сільського населення міцно утверджується ідея «чорного переділу», «домінуючим у суспільній свідомості селянства став національно-утопічний міф про зрівняльний розподіл землі, як оптимальний засіб вирішення аграрного питання». Саме тому харківські (та й всі інші) селяни вели пасивну або активну війну проти всіх – Тимчасового уряду, УЦР, гетьманського режиму, німців, більшовиків, Директорії, Денікіна. При цьому «інтуїтивні пошуки державницького ідеалу більшості селянства обмежувалися радянською моделлю політичного устрою республіки, яка б передусім захищала економічні та національно-культурні інтереси українського селянина». Очевидно, що при цьому «економічні та національно-культурні інтереси» всіх інших верств – тобто НЕселян і НЕукраїнців, але громадян своєї країни – українських селян просто обходили.[411]
411
Мотенко Я.В. Селянський рух в Харківській губернії (1917—1921 рр.): Дис… канд. іст. наук: Харківський національний ун-т ім. В.Н. Каразіна. – Харків, 2005. – 19 с – С. 10, 11, 14, 15.