— Гадаю, ми вже проминули стадію етикету, Емі.
Дивися лише їй у вічі, не торкайся її, не дозволяй торкатися тебе.
Емі наблизилася, поклала мені руку на груди, дозволила воді збігти струмочком їй між персами. Злизала водяну сльозинку з верхньої губи і посміхнулася. Емі ненавиділа бризки. Вона ненавиділа мочити волосся, не любила відчуття води на шкірі. Я знав це, бо одружився з нею і багато разів лапав її і домагався в душі, але завжди отримував відкоша. («Знаю, що це здається сексуальним, Ніку, але насправді все не так, люди роблять таке лише у фільмах»). А зараз вона вдавала якраз протилежне. Наче забула, що я її знаю. Я відступив.
— Емі, розкажи мені все. Та спершу: чи була взагалі дитина?
Дитина виявилася брехнею. Для мене це виявилося найприкрішою новиною. Моя дружина стала вбивцею, і це лякало, відштовхувало, але вигадку про дитину майже неможливо було витерпіти. Дитина була брехнею, страх крові був брехнею. Останній рік моя дружина брехала практично в усьому.
— Як тобі вдалося підставити Дезі? — поцікавивсь я.
— В кутку його підвалу я знайшла трохи мотузки. Використала ніж для стейків, щоб розрізати її на шматки...
— Він залишив тобі ніж?
— Ми ж були друзями. Ти забуваєш.
Вона мала рацію. Я плутав правду з історією, презентованою поліції: Дезі тримав Емі в полоні. Я справді забув. Вона була доброю оповідачкою.
— Коли Дезі не було в будинку, я зав'язувала мотузку на зап'ястках і щиколотках якомога міцніше, щоб залишалися ці травми.
Вона показала мені загрозливі смуги на своїх зап'ястках, схожі на браслети.
— Я брала пляшку вина і щодня ґвалтувала себе нею, щоб піхва вигляд мала... відповідний. Щоб відповідала стану жертви зґвалтування. А сьогодні я дозволила йому переспати з собою, щоб отримати сперму, і додала кілька пігулок снодійного до мартіні.
— Він залишив тобі снодійне?
Вона зітхнула: я гальмував.
— Справді. Ви ж були друзями.
— Потім я...— вона жестом показала, як перерізала йому яремну вену.
— Так легко, справді?
— Просто потрібно вирішити це зробити — і братися до справи,— сказала вона.— Дисципліна. Не вагайся. Так у всьому. Ти ніколи цього не розумів.
Я бачив, як її настрій потроху псується. Я недостатньо нею захоплювався.
— Розкажи більше,— попросив я.— Розкажи, як ти все провернула.
За годину гаряча вода закінчилася, й Емі завершила розмову.
— Маєш визнати, що я справді впоралася блискуче.
Я витріщився на неї.
— Маю на увазі, що хоч трохи ж ти мусиш таке оцінити,— заявила вона.
— Скільки часу Дезі спливав кров'ю, перш ніж померти?
— Вже час лягати,— вирішила вона.— Але якщо хочеш, ми можемо продовжити завтра. Зараз нам варто лягти спати. Разом. Гадаю, це важливо. Заради підведення риски. Точніше якраз навпаки.
— Емі, сьогодні я залишуся тут, бо не хочу відповідати на питанням, чому я їду геть. Але я спатиму внизу.
Вона нахилила голову набік, вивчаючи мене.
— Ніку, я й досі можу тобі нашкодити, пам'ятай це.
— Ха? Щось гірше, ніж доти?
Вона здивувалася.
— Ой, однозначно.
— Сумніваюся, Емі.
Я рушив до дверей.
— Замах на вбивство,— сказала вона.
Я зупинився.
— Це був початковий план: я буду бідненькою немічною дружиною з неодноразовими нападами слабкості, раптовими й інтенсивними, а потім виявиться, що всі ті коктейлі, приготовані чоловіком...
— Як у щоденнику.
— Але я вирішила, що замах на вбивство для тебе недостатньо. Мало бути щось крутіше. Але все-таки ідея про отруєння не полишала мене. Мені подобалася теорія, що ти планував мене вбити. Спочатку це були боягузливі спроби. А потім я зробила все по-справжньому.
— Ти хочеш, щоб я у це повірив?
— Усе те блювотиння — який жах! Безневинна налякана дружинонька могла про всяк випадок зберегти трохи доказів. Ти ж не можеш її звинувачувати за невеличку параною,— вона задоволено мені посміхнулася.— Завжди вигадуй запасний план до запасного плану.
— Ти насправді себе труїла.
— Ніку, прошу, і ти шокований? Я ж себе убила.
— Мені потрібно випити,— заявив я і пішов, перш ніж вона могла відреагувати.
Я налив собі скотчу та всівся на дивані у вітальні. За фіранками подвір'я підсвічували стробоскопи з камер. Ніч незабаром закінчиться. Нещодавно я вирішив, що ранок — це депресивна штука, бо він приходить знову і знову.
Таннер підняв слухавку після першого ж гудка.
— Вона його вбила,— повідомив я.— Емі вбила Дезі, бо той по суті... бісив її, намагався показати, хто в домі господар, і вона вирішила, що може просто вбити його — і це стане її квитком назад до старого життя. Що вона зможе все спихнути на нього. Вона його вбила. Таннере, вона сама розповіла мені. Вона зізналася.
— Я не думаю, що тобі вдалося... записати цю інформацію? На мобільний абощо?
— Ми були оголені в душі з увімкненою водою, і вона говорила пошепки.
— Навіть не хочу питати,— вирішив він.— Ви двоє — найбільш намахані люди, яких я коли-небудь зустрічав, а я саме на таких і спеціалізуюся.
— Як там справи з поліцією?
— Вона все передбачила,— зітхнув він.— Її історія просто сміховинна, але не більш сміховинна, ніж наша версія. Емі користується найбільш надійним принципом соціопатів.
— Тобто?
— Що більша брехня, то легше в неї вірять.
— Ну ж бо, Таннере, має ж бути бодай щось.
Я підійшов до сходів, щоб переконатися, що Емі не стирчить десь неподалік. Ми перешіптувалися, однак... Тепер варто берегтися.
— Поки що нам слід притримуватися правил, Ніку. Вона достатньо споганила твій образ. Емі твердить, що все у щоденнику — це правда. Усі ті речі з повітки твої. Ти придбав те барахло за кредитками і просто соромишся зізнатися. А вона лише несамостійна багатенька дівчинка, тож що вона взагалі може знати про секретні кредитки, оформлені на чоловіка? І, Боже мій, та порнографія!
— Вона зізналася, що взагалі не вагітніла, а скористалася сечею Ноель Готорн.
— Чому ти не сказав одразу... Це ж неймовірно! Ми заручимося підтримкою Ноель Готорн.
— Ноель про це не знала.
Я почув на тому боці глибоке зітхання. Він уже навіть не намагався питати.
— Ми продовжимо мізкувати, продовжимо шукати,— запевнив він.— Щось таки знайдеться.
— Я не можу залишатися у цьому будинку з тією істотою. Вона мені погрожує...
— Замахом на вбивство... за допомогою антифризу. Так, я чув, що вона цього не заперечувала.
— Вони ж не можуть заарештувати мене через це, правда? Вона стверджує, що зберегла трохи блювотиння. Як доказ. Але чи можуть вони справді...
— Ніку, ліпше нам поки що не сіпатися,— мовив він.— Зараз поводься гарно. Жахливо таке казати, справді, але це моя найкраща юридична порада на цю мить: поводься гарно.
— Поводься гарно? І це твоя порада? Мій неймовірний представник армії адвокатів: «Поводься гарно»? Та пішов ти.
Я кинув слухавку, лютуючи.
«Я її прикінчу,— подумав я.— Я вб'ю ту срану суку».
Я поринув у темні фантазії, які приходили мені останні кілька років, коли Емі найбільше мене принижувала. Я мріяв, як довбону її молотком — як битиму по макітрі, доки це чудовисько не замовкне нарешті, не перестане повторювати всі ті епітети щодо мене: звичайний, нудний, посередній, не здатен здивувати, не може задовольнити, невиразний. Переважно з приставкою «не». У своїй уяві я лупцював її тим молотком, аж доки вона не перетворювалася на зламану іграшку, белькочучи «не, не, не», а потім таки затикалася. Однак цього було вже недостатньо, тож я відновив її до ідеалу і почав знову вбивати: обхопив пальцями її за шию — Емі завжди жадала близькості — і стискав, і стискав, а її пульс...