— Ніку?
Я озирнувся: Емі в нічній сорочці стояла на останній сходинці, нахиливши голову.
— Поводься добре, Ніку.
Емі Елліот-Данн
Ніч повернення
Він розвертається і, побачивши мене в кімнаті, здається наляканим. Це корисно знати. Бо я не збираюся його відпускати. Він може вважати, наче брехав, кажучи всі ті приємні речі, щоб просто заманити мене додому. Але я знаю правду. Знаю, що Нік не вміє отак брехати. Я знаю, що, виголошуючи ті слова, він збагнув правду. Дзинь! Бо неможливо так кохати, як кохали ми, і щоб це не просочилося аж у кістковий мозок. Наш тип кохання може перейти у стадію ремісії, але воно завжди готове спалахнути з новою силою. Це схоже на наймиліший на світі тип раку.
Ви не вірите? Ну, а як щодо такого: він справді збрехав. Нічого з того, що він казав, не було реальним. Ну, тоді до дідька його. Це все одно було першокласно, бо я його хочу якраз таким. Хочу чоловіка, яким він прикидався,— жінки таких обожнюють. Я таких обожнюю. Саме його я хочу бачити своїм чоловіком. На такого чоловіка я готова. Саме на такого заслуговую.
Тож він може або щиро мене кохати, як раніше, або я зажену його під каблук і перетворю на чоловіка, за якого вийшла. Вже остогидло мати справу з цим лайном.
— Поводься добре,— кажу я.
Він нагадує дитину, розлючену дитину. Стискає руки в кулаки.
— Ні, Емі.
— Я можу знищити тебе, Ніку.
— Ти вже це зробила, Емі.
Бачу, як його обличчя сіпається: це пробігає хмарка люті.
— Ну чому, на Бога, ти взагалі хочеш зі мною бути? Я ж нудний, звичайний, нецікавий, не надихаю. Я тобі не рівня. Останні кілька років ти постійно це повторювала.
— Це тому, що ти перестав докладати зусилля,— кажу я.— Ти був таким ідеальним зі мною! Ми були такими ідеальними на старті, а потім ти перестав докладати зусилля. От чому ти так вчинив?
— Я тебе більше не кохав.
— Чому?
— Бо ти більше не кохала мене. Ми — якась збочена, токсична стрічка Мьобіуса, Емі. Ми не були собою, коли закохалися, а коли нарешті виправили це, то — сюрприз! — виявилися токсичними. Ми доповнюємо одне одного в найжахливіший, найогидніший можливий спосіб. Насправді ти не кохаєш мене, Емі. Я тобі навіть не подобаюся. Розлучімося. Розлучімося і спробуймо стати щасливими.
— Я не розлучуся з тобою, Ніку. Ні. І присягаюся: якщо спробуєш піти, я присвячу все своє життя, щоб перетворити твоє життя на цілковите жахіття. І ти знаєш, що я на це здатна.
Він починає намотувати кола, наче ведмідь у клітці.
— Подумай про те, Емі, наскільки нам удвох погано: двоє найбільш нужденних на світі людей живуть разом. Я сам подам на розлучення, якщо цього не зробиш ти.
— Справді?
— Я розлучуся з тобою. Але буде краще, якщо зі мною розлучишся ти. Бо я знаю, що ти вже думаєш, Емі. Ти вважаєш, що з цього не вийде красивої історії: Неймовірна Емі нарешті вбиває свого озвірілого ґвалтівника і повертається додому до... нудного розлучення. Ти гадаєш, що це не тріумфальне повернення.
Це не тріумфальне повернення.
— А подивися на це з іншого ракурсу. Твоя історія не про сентиментальну палку героїню. Це не кіно 1992 року. Ні. Ти — жорстка, енергійна, незалежна жінка, Емі. Ти вбила свого викрадача, а потім продовжила прибирати в будинку: здихалася свого зрадливого чоловіка-ідіота. Жінки тобі аплодуватимуть. Ти не налякана маленька дівчинка. Ти — крута жінка, яка не бере полонених. Подумай про це. Час прощення вже минув. Все це зблякло. Подумай про всіх цих жінок — дружин політиків, актрис — про кожну публічну жінку, якій зрадили, а вона й досі залишається з тим негідником. Це вже не сприймається як «за милим хоч на край світу», тепер це «розлучися зі сволотою».
Відчуваю приплив люті до нього: Нік і досі намагається викарабкатися з нашого шлюбу, хоча я аж тричі казала, що цього не буде. Він і досі вважає, що має владу.
— А якщо я не подам на розлучення, то це зробиш ти? — перепитую я.
— Я не хочу жити в шлюбі з такою жінкою, як ти. Хочу одружитися з нормальною жінкою.
От лайно.
— Зрозуміло. Ти хочеш повернутися до свого немічного, кульгавого, лузерського минулого? Хочеш просто піти геть? Ні! Ти не отримаєш можливості знову стати якимсь нудним американцем із Середнього Заходу з простачкою на додачу. Ти вже намагався — пам'ятаєш, любий? Навіть якби схотів, то зараз ти вже не зможеш цього зробити. Тебе знатимуть як розпусного покидька, який покинув свою викрадену зґвалтовану дружину. Гадаєш, хоч одна нормальна жінка тебе торкнеться? Ти лише отримаєш...
— Психічку? Намахану психічну сучку? — він тицяє на мене.
— Не називай мене так.
— Психопатичну сучку?
Хотів би він отак легко мене списати. Він би був у захваті так просто мене здихатися.
— Усі мої дії обдумані, Ніку,— кажу я.— Усе, що я роблю, вимагає планування, чіткості та дисципліни.
— Ти дріб'язкова, егоїстична, маніпулятивна, дисциплінована психопатична сука...
— А ти чоловік,— кажу я.— Ти — пересічний, ледачий, нудний страхополох, який боїться жінок. Без мене ти таким би і залишився — нудним. Але я перетворила тебе на дещо. Зі мною ти був найкращою своєю версією. І ти це знаєш. Єдиний час у житті, коли ти собі подобався, це коли вдавав того, хто може сподобатися мені. А без мене? Ти просто копія свого батька.
— Не кажи цього, Емі.
Він знову стискає кулаки.
— Гадаєш, його теж отак не ображали жінки? — кажу поблажливим тоном я, наче до цуценяти.— Гадаєш, він не вірив, що заслуговує на краще, ніж має, так само як ти? Справді віриш, що він обрав твою матір, бо вона була найкраща? Чому ж, на твою думку, він так сильно ненавидить власного сина?
Нік підходить ближче.
— Стули пельку, Емі.
— Подумай, Ніку, я знаю, що не помиляюся. Навіть якщо знайдеш гарну звичайну дівчину, то все одно щодня згадуватимеш про мене. Ну скажи, що не згадуватимеш.
— Не згадуватиму.
— А як швиденько ти забув про маленьку Вправну Енді, тільки-но вирішив, що я знову тебе кохаю? — кажу я голосом бідолашної дитинки. Навіть нижню губу випинаю.— Одна любовна записка, солоденький? Це зробила лише одна записка? Дві? Дві записки, де я божуся, що кохаю тебе, хочу повернути і вважаю суперовим після всього, що було. То це і все? «Ти — ДОТЕПНИЙ, ти — ТЕПЛИЙ, ти — НЕЙМОВІРНИЙ». Ти такий жалюгідний! Вважаєш, що знову можеш стати нормальним чоловіком? Ти знайдеш приємну дівчину, але все одно думатимеш про мене і будеш жахливо незадоволений своїм нудним звичайним життям зі своєю нормальною дружиною та двома пересічними дітьми. Ти згадаєш про мене, а потім глянеш на свою дружину і подумаєш: «Тупа сука».
— Закрийся, Емі. Я серйозно.
— Просто як таточко. Зрештою, ми ж усі суки, хіба не так, Ніку? Тупі суки, психопатичні сучки.
Він хапає мене за руку і добряче смикає.
— А я — сука, яка робить тебе кращим, Ніку.
Тоді він замовкає. Він усю свою енергію спрямовує на те, щоб тримати руки по швах. В його очах бринять сльози. Він труситься.
— Я — та сука, яка робить тебе чоловіком.
Аж тут його руки лягають мені на шию.
Нік Данн
Ніч повернення
Її пульс нарешті гупав у мене в руках усе, як у фантазіях. Я стискав міцніше, потягнув її донизу. Емі хрипко кудкудакала і дряпала мені зап'ястки. Ми обоє стояли навколішках: десятисекундна молитва лицем до лиця.
Ти — клята психопатична сучка.