З мого підборіддя скотилася сльоза і впала на підлогу.
Ти — вбивця, трахальниця мізків, навіжена сука.
Ясно-блакитні очі Емі витріщалися на мене, не кліпаючи.
А потім мене засліпила дуже дивна думка, що п'яно виринула з дальнього кутка мозку: «Якщо вб'ю Емі, то ким я буду»?
Я побачив яскравий білий спалах — і відкинув свою дружину, наче вона була розжареним шматком заліза.
Вона бахнулася на підлогу, почала хапати ротом повітря, кашляти. Коли дихання таки відновилося, то нагадувало уривчастий скрегіт з дивним, майже еротичним писком у кінці.
«Ким я буду?» Це питання не було обвинуваченням. Але й відповідь була благочестивою. «Ти будеш убивцею, Ніку. Ти просто станеш таким самим поганцем, як Емі. Станеш тим, ким тебе і так вважали». Ні. Питання було щире і буквальне: «Ким я буду без Емі?» Бо вона мала рацію: я був найцікавішою версією себе, коли кохав її, а другою найцікавішою версією себе я був, коли ненавидів її. Я знаю Емі лише сім років, але не зможу жити без неї. Бо її правда: я не можу повернутися до звичайного життя. Це було ясно ще до її заяви. Я вже уявляв себе з пересічною жінкою — милою нормальною сусідською дівчиною; вже уявляв, як розкажу їй історію Емі — до чого вона вдалася, щоб покарати мене й повернутися назад. Я вже уявляв, як ця мила посередня дівчина реагує якось нецікаво — на кшталт: «Ой, ні-і-і, о Боже мій»,— і вже знав, що несамохіть я дивитимуся на неї та думатиму: «Ти ніколи не вбивала заради мене. Ти ніколи мене не підставляла. Ти навіть не уявляєш, як підступитися до того, що зробила Емі. Ти просто не здатна на такі почуття». Мамин мазунчик усередині мене не зможе зжитися з цією нормальною жінкою, і вже незабаром вона буде не просто нормальною, а недолугою, а потім оживе батьківський голос: «Тупа сука». І все закрутиться.
Емі цілковито мала рацію.
Може, для мене немає доброго закінчення.
Емі токсична, але все-таки я не можу уявити світ цілковито без неї. Ким я буду, якщо вона просто зникне? Мене більше нічого не цікавило. Але її варто було приструнити. Емі у в'язниці — це вдале закінчення. У клітці, де не може завдавати мені шкоди, але я можу навідуватися до неї час до часу. Чи принаймні уявляти її. Пульс — мій пульс — який десь там і далі б'ється.
Саме я мушу її туди запроторити. Це — мій обов'язок. Так само як, за її словами, Емі оживила найкращу версію мене, я мушу взяти на себе провину, що оживив божевілля в ній. Є мільйони чоловіків, які б кохали й поважали Емі, підкорялися їй і вважали себе щасливчиками. Впевнених, зарозумілих, справжніх чоловіків, які б не змушували її вдавати когось іншого, а лише бути ідеальною, суворою, вимогливою, геніальною, творчою, цікавою, шаленою жінкою з манією величі.
Чоловіків, здатних обожнювати свою дружину.
Чоловіків, здатних підтримувати її здоровий глузд.
Історія Емі могла розвиватися за мільйоном інших сценаріїв, але Емі зустріла мене — і сталося багато поганого. Тому саме я маю її зупинити.
Не вбити, але зупинити.
Запхати її в одну з тих кліток.
Емі Елліот-Данн
П'ять днів після повернення
Я знаю, тепер вже знаю, що з Ніком варто бути обережнішою. Він уже не такий сумирний, як раніше. Щось у ньому наелектризувалося — увімкнувсь якийсь перемикач. Мені це подобається. Але варто вжити запобіжних заходів.
Вжити ефектних запобіжних заходів.
Ці заходи вимагають часу. Але я вже робила таке раніше — планувала. Тим часом ми зможемо попрацювати над відновленням наших стосунків. Якщо це його так бісить, то ми будемо щасливим подружжям.
— Тобі доведеться постаратися, щоб знову покохати мене,— кажу йому я наступного ранку після того, як він мене мало не вбив. Це Ніків тридцять п'ятий день народження, але він про це не згадує. Мій чоловік отримав уже достатньо моїх подарунків.
— Я пробачаю тобі минулу ніч,— повідомляю я.— Ми обоє пережили чималий стрес. Але тепер тобі знову доведеться почати докладати зусилля.
— Я знаю.
— Усе має змінитися.
— Я знаю,— каже він.
Насправді він не знає. Але дізнається.
Мої батьки приходять щодня. Ренд, Мерібет і Нік осипають мене увагою. Підсувають подушки. Всі бажають підсунути мені подушку. Ми всі піддалися масовому психозу, в якому зґвалтування й викидень залишили мене постійно недужою і слабкою. Тепер у мене крихкі кісточки, як у горобчика, і тримати мене потрібно ніжно, бо можу зламатися. Отож я переважно лежу, заклавши ноги на сумнозвісну оттоманку, або акуратно ходжу кухнею, де пролилася калюжа моєї крові. Ми маємо добре про мене піклуватися.
Однак з іншими людьми Нік спілкується навдивовижу напружено. Він наче готовий щомиті все розбовкати. Наче його легені аж розпирають ті слова, які він хоче сказати про мене,— згубні слова.
Я усвідомлюю, що Нік мені потрібен. Реально потрібен, щоб підтвердити всю мою історію. Щоб зупинити всі звинувачення й заперечення, визнавши, що то зробив він: кредитки, товари у повітці, збільшення страховки. Інакше зі мною довіку залишиться цей присмак непевності. Зосталося всього кілька незакінчених справ, і ті справи — це люди. Поліція й ФБР порпаються у моїй справі. Боні просто мріє про мій арешт. Але вони так напартачили раніше, що тепер видаються просто йолопами і не можуть чіпати мене без доказів. А доказів у них немає. У них є Нік, який присягається, наче не робив усього того, що робив за моїми словами, і це небагато, але більше, ніж хотілося б.
Я навіть готова до появи моїх друзів з Озарку — Джефа та Грети, які можуть захотіти слави чи готівки. Я вже розповіла поліції, що Дезі не повіз мене одразу до будинку. Він кілька днів тримав мене з кляпом у роті та зав'язаними очима. Здається, то було кілька днів у якійсь кімнаті, а може, готельному номері? Може, в квартирі? Я точно не певна, бо все як у тумані. Я була така нажахана, розумієте. Та ще й те снодійне. Якщо Джеф і Грета покажуть свої підлі пики і якось переконають копів надіслати криміналістів до «Прихистку», де знайдуть мій відбиток чи волосину, то це лише пояснить, де мене тримали. Що ж до решти, то вони просто брешуть.
Тож Нік — це насправді єдина проблема, і вже незабаром я поверну його собі. Я була дуже кмітлива і не залишила жодних доказів. Поліція може не вірити мені повністю, але нічого не вдіє. З роздроченого тону Боні я знаю: відтепер вона житиме з постійним роздратуванням, і що більш невдоволеною вона ставатиме, то швидше люди припинятимуть її слухати. Вона вже й так має славу праведної і нетерпимої божевільної, яка в усьому бачить конспірацію. Тепер ще може голову собі фольгою обмотати.
Так, розслідування стихає. Але для «Неймовірної Емі» все якраз навпаки. Видавець моїх батьків присоромлено попросив їх про нову книжку, а ті піддалися на вмовляння за гарненьку величеньку суму. Вони поїхали з Карфагена сьогодні зранку. Заявили, що Ніку й мені (в правильному порядку) потрібно трохи часу вдвох, щоб загоїти рани. Вони хочуть повернутися до роботи. Стверджують, що намагаються «налаштуватися на правильний тон». Це ось такий тон: «Нашу дочку викрав і неодноразово зґвалтував монстр, якого їй довелося заколоти... але ми зовсім не намагаємося зрубати на цьому грошенят».
Мені байдуже до відбудови їхньої жалюгідної імперії, бо щодня я отримую дзвінки з пропозиціями розповісти свою історію. Мою історію — мою, мою, мою. Лише потрібно вибрати найкращу пропозицію і почати писати. Лише потрібно перетягнути Ніка на свій бік, щоб ми обоє погодилися на однаковий кінець цієї історії. Щасливий.
Я знаю, що Нік ще не кохає мене, але скоро покохає. Справді у це вірю. «Вдавай і чекай» — хіба не так говорять? Поки що він поводиться, як колишній Нік, а я поводжусь, як колишня Емі. З тих часів, коли ми були щасливі. Коли не знали одне одного, як зараз. Вчора я стояла на веранді та спостерігала, як сонце піднімається над річкою у цей навдивовижу прохолодний серпневий ранок, а коли обернулася, то Нік дивився на мене у вікно кухні й підняв горнятко з кавою, немов питаючи: «Будеш?» Я кивнула, і вже незабаром він стояв поруч, у повітрі пахло травою, і ми разом пили каву, спостерігаючи за водою. Це здавалося нормальним і приємним.