Ми вдаємо кохання і поводимось, як закохані. Іноді це навіть схоже на кохання, бо ми ідеально виконуємо всі ритуали. Оживлюємо пам'ять колишньої романтики. Коли я забуваю (бо інколи таки забуваю), якою є насправді моя дружина, то проводжу з нею час. Ну, тобто з тією, яку вона вдає. Суть у тому, що моя дружина — вбивця з добрим почуттям гумору.
Хочете один приклад? Якось увечері я замовив авіадоставку омара, як у старі часи, і Емі вдавала, що ганяється з ним за мною, а я вдавав, що ховаюся, а потім ми обоє водночас однаково пожартували, і це було настільки ідеально, настільки природно, що я просто мусив вийти з кімнати хоч на мить. Серце калатало у вухах. Потрібно було повторити свою мантру: «Емі вбила людину, й вона і тебе прикінчить, якщо не будеш дуже, дуже обережним». Якщо я її зневажу, моя дружина — дуже кумедна вродлива вбивця — одразу ж мені завдасть удару. Я нервую у власному будинку: роблю бутерброд, посеред білого дня стоячи на кухні та злизуючи арахісову пасту з ножа, а коли обертаюся, то Емі виявляється поруч. Підходить тихо, наче кішка, і я здригаюся. Я, Нік Данн, чоловік, у якого завжди вилітали з голови всі деталі, тепер пригадує всі розмови, щоб переконатися, що не образив своєї дружини, не скривдив її почуття. Записую всі деталі її дня, все, що їй подобається і не подобається,— на той раз, якщо Емі вирішить щось запитати. Я став чудовим чоловіком, бо боюся, що дружина може мене вбити.
Ми ніколи не говорили про мою параною, бо вдаємо закоханість, а я прикидаюся, що не боюся Емі. Але іноді вона побіжно зронює: «А знаєш, Ніку, ти можеш спати зі мною в одному ліжку, ну реально спати. Все буде гаразд. Обіцяю. Те, що сталося з Дезі, це просто випадок. Заплющуй очі й засинай».
Але я знаю, що вже ніколи не засну. Просто не можу заплющити очі, коли вона поруч. Це наче спати з чорною вдовою.
Емі Елліот-Данн
Вісім тижнів після повернення
Мене так ніхто й не заарештував. Поліція припинила допити. Я почуваюся в безпеці. Вже незабаром це почуття ще посилиться.
От як мені добре: вчора виходжу на сніданок, а банка з моїм блювотинням стоїть на стільниці — порожня. Нік — цей крадій — позбавив мене останньої переваги. Я кліпнула — й викинула банку.
Тепер це вже не має значення.
Відбуваються гарні речі.
Я підписала контракт на книжку. Тепер я офіційно контролюю нашу історію. Це, здається, напрочуд символічно. А хіба шлюб не в цьому полягає? Просто довжелезна гра у «він сказав, вона сказала». Ну, вона скаже, світ послухає, а Ніку доведеться посміхатися й погоджуватися. На сторінках він буде таким, як мені заманеться: романтичним, уважним і дуже, дуже розкаюватиметься через кредитки, і покупки, і повітку. Не можу змусити його це сказати, але в книзі буде все, як захочу. Він поїде зі мною в турне і посміхатиметься без упину.
Я вигадала досить просту назву для книжки — «Неймовірна». Та, яка викликає велику зацікавленість чи подив; разюча. Гадаю, це підсумовує мою історію.
Нік Данн
Дев'ять тижнів після повернення
Я знайшов блювотиння. Вона заховала його в банці аж під задньою стінкою морозилки, у пачці брюссельської капусти. Пачка була вкрита кригою — мабуть, лежала там місяцями. Знаю, що це її своєрідний жарт: «Нік не їсть овочів. Нік ніколи не миє холодильника. Нік не здогадається там шукати».
Але Нік здогадався.
Нік уміє мити холодильник, а як виявилося, Нік навіть уміє його розморожувати. Я вилив усю ту гидоту в раковину і залишив банку на стільниці, щоб Емі побачила.
Вона викинула її у сміття. Навіть слова не сказала на цю тему.
Щось не так. Не знаю, що саме, але щось дуже не так.
Моє життя перетворилося на епілог. Таннер взявся до нової справи: співак з Нешвіля дізнався, що його дружина зраджує, а наступного дня її тіло знайшли у сміттєвому баку біля фаст-фуду, неподалік їхнього будинку. Біля трупа лежав молоток з його відбитками пальців. Таннер використовує мене як аргумент на захист свого клієнта: «Я знаю, що картина вимальовується погана, але й для Ніка Данна так було, а всі знають, який був фінал». Я майже відчував, як він підморгує мені в камеру. Він інколи писав: «Ти як?» чи «Є щось нове?»
Ні, нічого.
Ми з Боні й Го таємно зустрічалися в «Будинку млинців», де порпалися в історії Емі, намагаючись знайти хоч щось корисне. Ми вивчили її щоденник напам'ять — влаштували таке собі полювання на анахронізми. Все звелося до відчайдушних зачіпок типу: «Тут вона коментує Дарфур, а це було в новинах у 2010?» Так, ми знайшли сюжет з 2006 року, коли ті події обговорював Джордж Клуні. Чи от, може, найкраще з найгіршого: «У липні 2008 Емі жартує про вбивство безхатька, але мені здається, що жарти про мертвих бомжів з'явилися не раніше 2009». На це Боні відповіла: «Передай сироп, диваче».
Люди відчепилися від нас, повернулися до власних життів. Залишилася Боні. Залишилася Го.
Аж раптом дещо відбулося. Нарешті помер мій батько. Вночі, уві сні. Жінка востаннє його нагодувала, жінка востаннє вклала його спати, жінка помила його по смерті й жінка зателефонувала мені з цими новинами.
— Він був добрим чоловіком,— сказала вона. Знуджений тон з обов'язковою дозою співчуття.
— Ні, не був,— заперечив я, а вона розреготалася, наче й сама хотіла це сказати.
Я гадав, що мені стане краще, коли цей чоловік зникне з лиця землі. Натомість я відчув страхітливу порожнечу у грудях. Усе життя я порівнював себе з батьком, а тепер його не стало — і залишилася лише Емі, мій супротивник. Після невеличкої одинокої служби в запиленій каплиці я не поїхав з Го, а повернувся додому з Емі, притискаючи її до себе. Саме так, я повернувся додому з дружиною.
«Я маю вибратися з цього будинку,— подумав я.— Маю покінчити з Емі раз і назавжди». Спалю його, щоб уже ніколи не можна було повернутися.
«Ким я буду без тебе?»
Я мусив це дізнатися. Мусив розповісти власну історію. Це було ясно.
Наступного ранку, поки Емі клацала по клавіатурі, розповідаючи власну «Неймовірну» історію, я приніс свій ноутбук на перший поверх і втупився в сяйливий білий екран.
Я розпочав писати вступ до власної книжки.
«Я — зрадливий безхребетний страхополох, який боїться жінок, але все-таки я — герой вашої історії. Бо жінка, якій я зрадив — моя дружина, Емі Елліот-Данн,— соціопатка і вбивця».
Так. Я б таке залюбки почитав.
Емі Елліот-Данн
Десять тижнів після повернення
Нік досі прикидається. Ми обоє вдаємо, що щасливі, безтурботні й закохані. Але я чую, як він ночами клацає на комп'ютері. Пише. Записує свою версію, і я це знаю. Я знаю, це видно з гарячкового виливу слів: клавіатура клацає і цокає, наче зграя сарани. Я намагаюся зламати пароль, поки Нік спить (хоча тепер він спить, як я: крутиться і нервує, а я сплю, як він). Але мій чоловік засвоїв урок. Це вже не той коханий Нікі, який ніколи не помиляється,— він уже не використовує як пароль дату свого народження, чи маминого, чи Блікерового. Я не можу залізти в ноутбук.
І все-таки я чую, як він друкує, жваво і безперестанку. Просто уявляю, як він згорбився над клавіатурою: плечі підняті, язик між зубами,— і я знаю, що правильно вирішила захистися. Вдатися до запобіжних заходів.
Бо він пише не любовну історію.
Нік Данн
Двадцять тижнів після повернення
Я не виїхав. Хотілося влаштувати сюрприз своїй дружині, яку неможливо здивувати. Я хотів передати їй текст, коли виходитиму в двері для підписання контракту з видавництвом. Нехай вона відчує той неясний жах, коли розумієш, що світ от-от нахилиться й обіллє тебе своїм лайном, а ти нічого не можеш змінити. Ні, Емі, може, й не потрапить за ґрати, і це назавжди залишиться моїм словом проти її слова, але моя версія переконлива. Вона матиме емоційний резонанс, якщо не юридичний.