Ми обожнюємо наш будинок. Будинок, побудований «Неймовірною Емі». Бруклінський особнячок з брунатної цегли, придбаний моїми батьками для нас просто на Променаді, з широкими вікнами, що виходять на Мангеттен. Він екстравагантний і змушує мене почуватися винуватою, але все одно ідеальний. Я борюся з зіпсованою багатенькою дівчинкою в собі, де тільки можу. Купа власноруч зробленого. Ми самі пофарбували стіни за чотири вихідних: весняно-зелений колір, блідо-жовтий і оксамитово-блакитний. В теорії. Жоден з кольорів не вийшов таким, як слід, але ми вдали, що вони все одно класні. Ми заповнюємо нашу домівку дрібничками з блошиних ринків; купуємо записи для Нікового програвача. Вчора ввечері ми сиділи на старому перському килимі, сьорбаючи вино та слухаючи скрегіт вінілу, поки небо темніло, а Мангеттен вмикався. Нік сказав: «Ось так я все це завжди уявляв. Саме так я все це й уявляв».
На вихідних ми теревенимо під чотирма покривалами, гріючи обличчя під залитою сонцем жовтою ковдрою. Навіть підлога у гарному гуморі: є дві рипучі дошки, що озиваються, коли ми йдемо до дверей. Я це обожнюю. Обожнюю, що все це наше, що ми маємо неймовірну історію про старовинний торшер чи кривий глиняний кухоль, який стоїть біля кавоварки й у якому лежить одна скріпка для паперу. Я проводжу дні, міркуючи, що таке приємне я можу зробити для Ніка. Піти й купити м'ятне мило, яке лежатиме в його долоні, наче теплий камінь, чи тоненьке філе форелі, яке я приготую і подам йому, як оду його давнім човнярським дням. Я знаю, що це смішно, та все одно я все це обожнюю, хоча й ніколи не знала, що здатна стати сміховинною через чоловіка. Це полегшення. Я навіть млію від його шкарпеток, які Нік кидає чарівними купками, наче щеня принесло їх з іншої кімнати.
Це наша перша річниця, і я сита коханням, навіть попри те, що люди запевняли: цей рік буде надзвичайно важкий, а ми просто наївні діти, які марширують на війну. Це було нескладно. Нас звела сама доля. Це наша перша річниця, і Нік іде з роботи під час обіду. Моє полювання на скарби вже очікує на нього. Всі підказки стосуються його та нашого першого року в шлюбі.
Відповідь: суп том-ям з ресторану «Тайське місто» на Президент-стріт. По обіді там на Ніка чекатиме менеджер з дегустаторською мискою і наступною підказкою.
А ще буде «Макманн» у Чайнатауні та статуя Аліси у Центральному парку. Велика мандрівка Нью-Йорком. Ми завершимо на рибному базарі на Фултон-стріт, де замовимо парочку чудових омарів, і в таксі я триматиму контейнер на колінах, а Нік нервово вовтузитиметься поруч. Ми кинемося додому, і я вкину їх у нову каструлю на старій плиті з усією витонченістю дівчини, яка провела багато літніх місяців у Кейп-Коді, а Нік гиготітиме та вдаватиме, що ховається від страху біля дверей до кухні.
Я запропонувала з'їсти по бургеру. Нік хотів, щоб ми пішли у щось п'ятизіркове, круте, щось із цілою переміною страв і офіціантами-вихваляками. Тож омари — це ідеальна золота середина. Омари — це те, про що нам усі говорять (і говорять, і говорять) про шлюб: шлюб — це компроміс!
Ми їмо омарів з маслом і кохаємося на підлозі, а жінка на одній зі старих джазових платівок співає своїм голосом-мов-з-тунелю. Ми повільно й ліниво набираємося добрим віскі. Це улюблений сорт Ніка. Я віддаю йому подарунок — канцелярський набір від «Крейн і Ко», на який так чекав Нік, з монограмою чіткими зеленкуватими літерами на цупкому вершковому папері, що триматиме дороге чорнило і його письменницькі слова. Канцтовари для письменника і його дружини, яка, може, сподівається на кілька любовних листів.
Потім, може, знову покохаємося. І замовимо пізній бургер. І ще віскі. Вуаля: найщасливіша пара у кварталі! А кажуть, що шлюб — це тяжкий труд.
Нік Данн
Саме та ніч коли
Боні й Гілпін перенесли нашу розмову до поліцейського відділку, більше схожого на банк на межі банкрутства. На сорок хвилин залишили на самоті в маленькій кімнатці, а я переконував себе не соватись. Уявляти, що ти спокійний, якоюсь мірою робить тебе спокійним. Я навалився на стіл, поклав підборіддя на руку. Почав чекати.
— Бажаєте зателефонувати батькам Емі? — запропонувала Боні.
— Я не хочу їх лякати,— сказав я.— Якщо від неї не буде слуху і за годину, я зателефоную.
Ми повторили цю розмову тричі.
Нарешті копи увійшли та влаштувалися навпроти мене. Я боровся з бажанням не розреготатися від того, як це все нагадувало серіал. Це була така сама кімната, яку я спостерігав у одному такому нічному серіалі по кабельному останні десять років, а двоє втомлених напружених копів поводилися, наче головні актори. Абсолютно фальшиво. Поліцейський Відділок «Диснейленду». Боні навіть тримала в руках філіжанку кави й бежеву папку, що нагадувала бутафорію. Поліцейську бутафорію. Мені паморочилося в голові, наче ми всі прикидалися: зіграймо в гру «Зникла дружина»!
— Ви, як тримаєтеся, Ніку? — запитала Боні.
— Все гаразд, а що?
— Ви посміхаєтеся.
Запаморочення ковзнуло на кахлі підлоги.
— Пробачте, це все просто...
— Я знаю,— мовила Боні, дивлячись на мене такими очима, наче погладила по руці.— Це занадто дивно, я знаю,— вона відкашлялася.— Перш за все ми хочемо переконатися, що вам тут комфортно. Коли щось буде треба, звертайтеся. Що більше інформації ви нам надасте, то краще. Ви також можете піти, коли завгодно, це не проблема.
— Я до ваших послуг.
— Гаразд, супер, дякую,— мовила вона.— Ну, гаразд. Спочатку я б хотіла покінчити з неприємними питаннями. Прикрими. Якщо вашу дружину насправді викрали, хоча ми не можемо бути певні, але якщо це так, то нам вкрай важливо зловити цього типа, а як зловимо, то потрібно добряче притиснути. Щоб не висковзнув. Жодних шпарин.
— Правильно.
— Тож ми повинні виключити вас із переліку підозрюваних. Швиденько й без проблем. Щоб цей тип не звинуватив нас у тому, що це зробив чоловік, розумієте, про що я?
Я автоматично кивнув. Не дуже розумів, що саме вона мала на увазі, але хотів продемонструвати свою повну готовність до співпраці.
— Будь-що для вас.
— Ми не хочемо вас нажахати,— додав Гілпін.— Просто керуємося інструкцією.
— Мене влаштовує.
«Завжди винен чоловік,— подумав я.— Всі знають, що завжди винен чоловік, то чому б їм просто це не озвучити: „Ми підозрюємо вас, бо ви — чоловік, а це завжди чоловік. Просто подивіться реаліті-шоу „Дата““».
— Гаразд, супер, Ніку,— мовила Боні.— Спочатку візьмемо мазок з внутрішнього боку щоки, щоб можна було виключити ваші сліди ДНК у будинку. Це нормально?
— Звісно.
— Я б також хотіла швиденько перевірити ваші руки на наявність пороху. Знову ж таки, про всяк випадок...
— Чекайте, чекайте, чекайте. Невже ви знайшли якісь докази того, що мою дружину могли...
— Ні-ні-ні,— втрутився Гілпін. Він підтягнув стілець до столу та, повернувши його спинкою до мене, знову всівся, наче ковбой. Я завжди хотів знати, чи копи насправді так роблять. Чи, може, такий трюк провернув якийсь дотепний актор, а вже потім копи почали повторювати, бо побачили, як актори грають копів, і зрозуміли, як це круто?
— Це передбачено процедурою,— провадив Гілпін.— Ми намагаємося передбачити усе: перевіряємо руки, робимо мазок слини, і ми ще можемо перевірити ваш автомобіль...
— Звісно. Як я вже казав, будь-що.
— Дякую, Ніку. Я дуже ціную таку поведінку. Деякі люди ускладнюють ситуацію просто тому, що можуть.