Я був повною протилежністю. Батько обтяжив наше дитинство мовчазною провиною: він тільки й шукав, до чого причепитися. Тепер Го ніколи не потерпить чиїсь нападки — одразу починає захищатися. Я ж рефлекторно запобігаю перед владою. Перед мамою, татом, учителями: «Все що завгодно, щоб полегшити вашу роботу, пан чи пані». Я жадав постійного потоку схвалення. «Ти буквально здатен брехати, дурити і красти, дідько, навіть убити, щоб довести, що був хорошим хлопчиком»,— одного разу сказала Го. Ми стояли в черзі за книшами у пекарні «Йона Шиммель», неподалік старої квартири Го в Нью-Йорку. Ось наскільки детально я пам'ятаю цю мить. І апетит зник, бо це була щира правда, а я ніколи й не помічав. Щойно вона це сказала, я подумав: «Я ніколи такого не забуду, це один з тих моментів, які назавжди закарбуються у пам'яті».
Ми вели порожню розмову, ми з копами, про феєрверки на Четверте липня і погоду, доки мої руки перевіряли на залишки пороху, а вологу поверхню моєї щоки торкалися котоном. Ми вдавали, що це все буденно, наче візит до дантиста.
Коли всі тести закінчилися, Боні поставила переді мною ще одну філіжанку кави, стиснула моє плече.
— Мені шкода через усе це. Найгірша частина роботи. Гадаєте, ви могли б відповісти зараз на кілька питань? Це б нам дуже допомогло.
— Так, звісно, починайте.
Вона поклала на столі переді мною тоненький цифровий диктофон.
— Ви не проти? Таким чином не доведеться відповідати на ті самі запитання знову і знову...
Вона хотіла записати мої слова, щоб я не зміг змінити свідчення.
«Мені варто викликати адвоката,— подумав я,— та лише винуваті люди потребують адвокатів». Тож я кивнув: мовляв, без проблем.
— Тож: Емі,— почала Боні.— Скільки ви двоє тут живете?
— Приблизно два роки.
— І вона родом з Нью-Йорка. З самого міста.
— Так.
— Вона працює? — запитав Гілпін.
— Ні. Колись складала особистісні тести.
Детективи перезирнулись: «Тести?»
— Для підліткових і жіночих журналів,— уточнив я.— Ну, знаєте: «Чи належиш ти до ревнивців? Пройди тест і дізнаєшся!» «Чи вважають тебе чоловіки занадто лякливою? Пройди тест і дізнаєшся!»
— Дуже круто, я таке обожнюю,— зізналася Боні.— Я не знала, що це можна перетворити на справжню роботу. Писати таке. Ну, що це повноцінна професія.
— Ну, це не професія. Вже ні. Інтернет під зав'язку напханий безкоштовними тестами. Тести Емі були розумніші, у неї був диплом з психології, є диплом з психології,— я ніяково гоготнув зі своєї помилки.— Але розум не може перемогти халяву.
— А що сталося потім?
Я знизав плечима.
— Потім ми переїхали сюди. Зараз вона просто сидить удома.
— О! То у вас є діти? — підбадьорила Боні, наче дізналась якусь хорошу інформацію.
— Ні.
— О. То чим вона займається цілі дні?
Я теж ставив собі це запитання. Колись Емі була жінкою, яка робила всього потрошку. Коли ми почали жити разом, вона інтенсивно почала вивчати французьку кухню, демонструючи швидкісну техніку нарізання й натхненне приготування телятини по-бургундському. На її тридцять четвертий день народження ми полетіли в Барселону, й Емі приголомшила мене, виводячи трелі розмовною іспанською, вивченою за кілька місяців таємних уроків. У моєї дружини був блискучий невгамовний мозок і ненаситна цікавість. Але її одержимості підживлювало змагання: їй було необхідно зачаровувати чоловіків і викликати заздрощі у жінок. Ну звісно ж, Емі вміє готувати французькі страви, і розмовляє іспанською, і займається садівництвом, і в'яже, і бігає марафони, і грає на біржі, і пілотує літаки, і при цьому всьому вигляд у неї — як у супермоделі на подіумі. Вона мала повсякчас залишатися Неймовірною Емі. В Міссурі жінки ходять на шопінг у супермаркет, вони старанно готують зрозумілі страви, вони сміються з того, наскільки мало іспанських слів пам'ятають зі школи. Змагання їх не цікавить. Завзяті досягнення Емі приймаються щиро, але, може, з часточкою жалю. Для моєї змагальної дружини це стало, мабуть, найгіршим досягненням: місто, повне вдоволених аутсайдерів.
— У неї багато хобі.
— Ніякі з них вас не турбують? — запитала Боні схвильовано.— Ви не переживаєте через можливість наркозалежності чи алкоголізму? Я не намагаюся очорнити вашу дружину. Багато домогосподинь, набагато більше, ніж ви можете уявити, саме таким чином заповнюють свої дні. Коли ти залишаєшся вдома на самоті, то дні стають дуже довгими. А якщо пияцтво переходить у наркотики, і я не кажу про героїн, але навіть про рецептурні знеболювальні, ну, в нас тут тиняються жахливі типи, які промишляють продажем наркотиків.
— З наркотиками нині біда,— мовив Гілпін.— У нас відбулися масштабні звільнення: скоротили п'яту частину офіцерів, а тут була нестача з самого початку. Ну, справжня біда, ми захлинаємося від злочинів.
— Одній домогосподині — приємній леді — минулого місяця вибили зуба через дозу оксикодону,— докинула Боні.
— Ні, Емі може випити келих чи кілька вина, але ніяких наркотиків.
Боні не зводила з мене погляду: це була явно не та відповідь, на яку вона розраховувала.
— У неї є тут якісь добрі друзі? Ми б хотіли зателефонувати деяким з них, щоб переконатися. Без образ. Інколи партнери останніми дізнаються про наркотики. Люди соромляться, особливо жінки.
Друзі. У Нью-Йорку Емі щотижня заводила нових друзів, а потім їх позбувалася; вони нагадували її проекти. Вона надзвичайно раділа їхній появі: Пола вчила її співати й мала пекельно гарний голос (Емі відвідувала приватну школу у Массачусетсі; я обожнював оті нечасті випадки, коли вона вмикала переді мною Нову Англію: пекельно гарний); Джессі була з курсів модного дизайну. Та коли я питав про Джессі й Полу десь за місяць, Емі так дивилася на мене, наче я вигадую нові слова.
А ще були чоловіки, які постійно бігали за нею, охочі виконати усі чоловічі справи, які не вдавалися її власному чоловікові. Відремонтувати ніжку стільця, знайти її улюблений імпортний азійський чай. Чоловіки, яких вона називала лише друзями, лише добрими друзями. Емі тримала їх виключно на відстані витягнутої руки. Досить далеко, щоб я не дуже бісився, досить близько, щоб вона могла поманити пальчиком, а вони кинуться виконувати будь-яку забаганку.
У Міссурі... святий Боже, я справді не знав. І мені дійшло лише тоді. «А ти справжній козел, Ніку»,— подумав я. Ми жили тут два роки, й після першого шквалу знайомств і привітань, тих перших маніакальних місяців, у Емі не з'явилося жодних постійних друзів. У неї була моя нині покійна мама і я, а спілкувалися ми переважно нападаючи / відбиваючись. Після року на моїй батьківщині я запитав її з удаваною галантністю: «І як вам подобається Північний Карфаген, місіс Данн?» — «Ви про Новий Карфаген говорите, пане?» — відповіла вона. Я не уточнював, про що вона, але знав, що це була образа.
— У неї є кілька добрих друзів, але вони переважно на сході.
— А її батьки?
— Вони живуть у Нью-Йорку. В самому місті.
— І ви ще й досі не зателефонували жодному з них? — зі спантеличеною посмішкою нагадала Боні.
— Я робив усе інше, про що ви мене просили. Тому не мав такої можливості.
Я дав дозвіл відстежувати активність кредиток Емі, а ще її телефону, я записав їм номер мобілки Го й дані Сью — вдови у «Барі», яка, ймовірно, може розповісти про час мого приїзду на роботу.
— Мамин мазунчик,— похитала головою вона.— Ви справді нагадуєте мені молодшого брата.
А через хвильку:
— Це комплімент, присягаюся.
— Вона його обожнює,— підтвердив Гілпін, шкрябаючи щось у записнику.— Гаразд, отож, ви залишили будинок десь о сьомій тридцять ранку і в «Барі» з'явилися приблизно опівдні, а у проміжку були на пляжі.
За десять миль на північ від нашого будинку є пляж. Не дуже приємна суміш піску, мулу і осколків від пивних пляшок. Баки для сміття переповнені пластиковою тарою і використаними підгузками. Але трохи вище є столик для пікніка, де можна насолодитися сонцем, а якщо дивитися тільки на річку, то можна ігнорувати інше лайно.