З'явилася негайна потреба зайти всередину. Я здолав лише двадцять футів, а моя шия вже спітніла. Сонце й досі було зловісним оком у небесах. Тебе помітили.
Всередині все скрутилося, і я почав рухатися швидше. Потрібно було хильнути.
Емі Елліот
8 Січня 2005 року
Запис у щоденнику
Тра-ля-ля! Пишучи це, я шкірюся в щасливій усмішці всиновленої сироти. Навіть соромно через своє щастя, бо я — наче дівчина з коміксів, яка сидить на телефоні, зібравши волосся у хвостик, а в бульбашці над її головою написано, що вона зустріла хлопця!
Але так і сталося. Це фактична, емпірична правда. Я зустріла хлопця, чудового вродливого хлопака, дотепного кльового парубка. Дозвольте описати сцену, бо нащадки заслуговують знати декорації (ні, гаразд, я ще не настільки здуріла, нащадки! фе). Однак... Це не Новий рік, але все одно сам початок нового року. Це зима: сутінки, мороз.
Кармен — нова подруга, напівподруга, ледь подруга, така подруга, якій не можеш відмовити у зустрічі, вмовила мене на гульки в Брукліні. Похід на вечірку одного її знайомого журналіста. Ну, взагалі я полюбляю вечірки письмаків, я полюбляю письмаків, я — дочка письменників і сама пишу. Й досі люблю нашкрябати це слово — «ЖУРНАЛІСТ», щоразу як у якому-небудь бланку, анкеті, документі запитується про рід моїх занять. Гаразд, я складаю особистісні тести, а не пишу про Великі Проблеми Прийдешнього Дня, але, гадаю, можна стверджувати, що я журналістка. Я використовую цей щоденник, щоб практикуватися, щоб відточувати майстерність, щоб збирати деталі та спостереження. Бо краще показувати, ніж розповідати, і вся така письменницька фігня. (Усмішка всиновленої сироти, ну погодьтеся, що це все не настільки й погано). Але я насправді думаю, що навіть за складання тестів я уже заслужила на почесне звання. Правда ж?
Тест. На вечірці ти потрапляєш у товариство щирих талановитих журналістів, які працюють на популярні поважні газети й часописи.
А ти лише пишеш тестики для жіночих журнальчиків. Коли хтось запитує, чим ти заробляєш на життя, ти:
A) Засоромлено кажеш: «Я всього-на-всього складаю тести, отаку дурню!»
Б) Починаєш захищатися: «Я журналістка, але шукаю для себе щось більш складне і путяще, а що? А ви чим займаєтеся?»
B) Хизуєшся своїми досягненнями: «Я складаю особистісні тести, користуючись знаннями, здобутими під час отримання магістерського ступеня з психологи, ой, і ще один кумедний факт: я стала натхненницею улюбленої серії дитячих книжок, певна, ви про них чули — „Неймовірна Емі“. Отак, отримуй, снобисько!»
Правильна відповідь «В», безсумнівно «В».
Хай там як, вечірку влаштував один з хороших друзів Кармен, який пише про кіно для кіножурналів, і вечірка дуже весела, ну, якщо вірити моїй подружці. На мить я починаю хвилюватися, що вона збирається нас звести: мене таке не цікавить. Я бажаю потрапити у засідку, бути заскоченою зненацька, як дикий шакал на любовному полюванні. Бо так я завжди ніяковію. Намагаюся бути чарівною, а потім усвідомлюю, що моя чарівність дуже очевидна, а потім намагаюся стати ще чарівнішою, щоб компенсувати награний шарм, а на кінець взагалі перетворююсь на Лайзу Мінеллі: гоцаю в трико і блискітках, благаючи полюбити мене. Котелок на голові, широко розкинуті руки, білозуба усмішка.
Але ні, усвідомлюю я, поки Кармен заливається про свого друга: він подобається їй. Добре.
Ми ліземо асиметричними сходами на третій поверх і опиняємось у вихорі тепла від людських тіл і письмацтва: достобіса окулярів у чорній оправі й довгих патлів; лжековбойські сорочки й кошлаті водолазки; чорні вовняні бушлати заполонили увесь диван і сповзають на підлогу; стіна з потрісканою фарбою затуляє німецький постер фільму Стіва Макквіна «Втеча» («Ihre Chance war gleich Null!», що перекладається як «їхні шанси дорівнюють нулю»). А зі стереоколонок долинає пісня Франца Фердинанда «Take Me Out».
Групка хлопців зібралася біля ломберного столика, де стоїть увесь алкоголь, і повсякчас підливала собі у склянки після кожного ковтка: раптом випивка закінчиться. Я проштовхуюся туди, цілячись своєю пластянкою у центр, наче вуличний музика, дістаю кілька шматочків льоду та трохи горілки від хлопчини з милим личком й у футболці з «Космічними загарбниками».
Вже незабаром нам доведеться братися за вбивчий на вигляд яблучно-зелений лікер, пляшку якого, мабуть, господар придбав заради жарту, ну хіба що хтось збігає по випивку, а це навряд чи, бо всі переконані, що останнього разу бігали саме вони. Це однозначно січнева вечірка. Всі ще й досі перенасичені та переповнені глюкозою після свят, а ще водночас ліниві й роздратовані. Вечірка, на якій люди забагато п'ють і ведуть майстерні суперечки, стоячи з цигаркою біля відчиненого вікна навіть після того, як господар попросив їх вийти надвір. Ми вже спілкувалися на тисячах новорічних вечірок, слова вже закінчилися, ми всі колективно знудились, але не хочеться повертатися на січневий холод; наші кістки ще й досі ниють від сходів на станціях метро.
Кармен лишилася біля свого кавалера, господаря вечірки: вони заглибилися в розмову в кутку кухні, похиливши плечі та прилинувши обличчями одне до одного, створюючи таке собі сердечко. Як мило. Я хочу щось перекусити, щоб мати заняття, а не просто стояти посеред кімнати і посміхатися, наче новенька в шкільній їдальні. Але їжі майже не залишилося. На дні величезної миски ще зосталося трішки чипсів. На кавовому столику стоїть неторкана овочева таця з супермаркету, наповнена потріпаною морквою, кривою селерою і схожим на сперму соусом, а як бонус до овочевих паличок видніються недопалки. Я займаюся улюбленою справою — розглядаю можливість імпульсивного вчинку: а що як просто зараз зістрибнути з театральної ложі? А що як полизатися з безхатьком, який сидить навпроти в метро? А що як усістися на підлогу під час цієї вечірки та змегелити все на цій овочевій таці разом з недопалками?
— Будь ласка, не їж нічого на цьому столику,— звертається він.
І це він (бам-бам-БАМ-М-М!), але тієї миті я ще не знаю, що це саме він (бам-бам-бам-м-м). Я знаю, що це хлопець, який здатен заговорити до мене: він носить свою зухвалість, наче кумедну футболку, але вона пасує йому краще. Він схожий на хлопця, який легко вкладає дівчат у ліжко, який любить дівчат, який здатен добряче мене відпорати. Хотіла б я, щоб мене добре відпорали! Я ходжу на побачення всього з трьома типами чоловіків: з мажорними випускниками університетів Ліги плюща, які вірять, що вони герої романів Фіцджеральда; з прилизаними працівниками Волл-стріт з доларами в очах, вухах і пельках; чутливими розумниками, настільки зацикленими на собі, що аж на сміх пробирає. Послідовники Фіцджеральда безрезультатно захоплюються порно, тож у ліжку багато галасу й акробатики і мало результату. Фінансисти виявляються сердитими та млявими. Розумники злягаються так, наче математично розраховують рок-музику: ця рука бренькає отут, а потім цей палець розпочинає приємний басовий ритм... Я зараз говорю, наче шльондра, еге ж? Стривайте, поки порахую скільки... одинадцять. Непогано. Я завжди вважала, що дванадцять — достатня, переконлива кількість, щоб на ній зупинитися.
— Серйозно,— провадить Номер 12. (Ха!) — Відійди від таці. У Джеймса в холодильнику можна знайти ще аж три продукти. Я можу приготувати тобі оливку з гірчицею. Але оливка буде лише одна.
«Але оливка буде лише одна»,— ця фраза лише трішечки кумедна, але вже схожа на наш внутрішній жарт, який стане навіть смішнішим після ностальгічного повторення. І я думаю: десь за рік по тому ми гулятимемо біля Брумінського мосту на заході сонця, і хтось із нас прошепоче: «Але оливка буде лише одна»,— і ми почнемо реготати. (Потім я отямлююся. Жах. Якби він бодай здогадувався, що в моїй уяві вже крутиться «рік по тому», то накивав би п'ятами, а я б підбадьорювала).