— Пане Данн? Я — офіцер Веласкес,— представилася жінка,— а це — офіцер Ріордан. Наскільки ми розуміємо, ви непокоїтеся через свою дружину?
Ріордан роздивлявся вулицю, смокчучи льодяник. Я помітив, як його очі стежать за пташкою, яка пролітає над річкою. Потім хлопець зустрівся поглядом зі мною, і його губи скривилися: звична реакція. У мене обличчя, що аж просить кулака: такий собі нащадок ірландського робочого класу, який застряг у тілі сволоти-фінансиста. Я часто усміхаюся, щоб якось пом'якшити враження, але це спрацьовує лише іноді. У коледжі я навіть недовго носив окуляри. Фальшиві окуляри з простими лінзами, які, як я гадав, мають зробити мене привітним і безневинним.
«Ти ж усвідомлюєш, що вони роблять з тебе ще гіршого козла?» — переконувала Го.
Я їх зняв і почав усміхатися ще більше.
Я махнув копам:
— Заходьте до будинку й усе побачите.
Парочка піднялася сходами під акомпанемент порипування їхніх ременів і кобур. Я став біля входу до вітальні та вказав на гармидер.
— О,— відреагував офіцер Ріордан і різко почав тріщати кісточками пальців. Він раптом перестав нудьгувати.
Ріордан і Веласкес, нахилившись уперед, сиділи за обіднім столом, ставлячи мені всі стандартні запитання: хто, де, як довго. Буквально вуха нашорошили. Зателефонували кудись, так щоб я не чув, і Ріордан повідомив, що сюди спрямували детективів. На мене зійшла похмура гордість від того, що копи сприйняли усе серйозно.
Ріордан уже вдруге цікавився, чи не бачив я останнім часом якихось незнайомців у нашому районі, вже втретє нагадував, що Карфагеном блукають групки бездомних. Аж тут пролунав дзвінок. Я кинувся через усю кімнату і схопив телефон.
Почувся кислий жіночий голос.
— Пане Данн, вас турбують з пансіонату «Комфорт-Гілл».
Саме туди ми з Го відрядили нашого хворого на Альцгеймер батька.
— Я не можу зараз говорити, передзвоню пізніше,— гаркнув я і поклав слухавку.
Я зневажав працівниць «Комфорт-Гіллу»: не усміхаються й ніколи не втішають. Їм мало платять, жахливо мало платять. Мабуть, саме тому вони ніколи не усміхаються і не втішають. Я розумів, що моя злість спрямована не на тих. Просто мене надзвичайно бісило, що батько ще животіє, а мама вже давно на тому світі.
Тепер, була черга Го надсилати туди чек. Я був майже певен, що саме Го мала робити це в липні. І ще певен, що вона гадала навпаки. З нами вже так траплялося. Го казала, що ми, мабуть, підсвідомо забуваємо надіслати ті чеки, бо насправді хочемо забути про тата.
Я саме розповідав Ріордану про дивного чоловіка, якого помітив у покинутому будинку сусідів, коли у двері подзвонили. Подзвонили у двері. Звук був абсолютно нормальний, наче я чекав на піцу.
Зайшли двоє детективів, утомлені наприкінці зміни. Чоловік був високий і стрункий, з обличчям у формі каплі, яке різко звужувалося до підборіддя. Жінка була навдивовижу бридка — поза рамками повсякденної потворності. Манюсінькі круглі очка посаджені близько, наче ґудзики, довгий кривий ніс, шкіра всипана дрібними прищиками, волосся довге й тонке, кольору пильного кролика. Я відчуваю спорідненість із потворними жінками. Мене виростили три жінки, які були не надто привабливі: бабуся, мама, її сестра. Вони всі були розумні, добрі, дотепні, надійні — хороші, хороші жінки. Емі була першою гарненькою дівчиною, з якою я коли-небудь зустрічався. Принаймні по-справжньому.
Потворна жінка озвалася перша — то було мов відлуння офіцера Веласкес.
— Пане Данн? Я — детектив Ронда Боні. Це мій напарник — детектив Джим Гілпін. Наскільки ми розуміємо, ви непокоїтеся через свою дружину.
У мене в шлунку гучно забуркотіло, аж почули всі присутні, але ми вдали, що нічого не чули.
— Ми можемо тут усе оглянути, сер? — мовив Гілпін.
У нього під очима були набряклі мішки, а у вусах проглядалася сивина. Його сорочка не була пом'ята, але він носив її так, наче була; здавалося від нього має відгонити цигарками й огидною кавою, хоч насправді й не відгонило. Він пахнув милом.
Я кілька кроків пройшов з ними до вітальні, знову вказав на гармидер, де акуратно присіли двоє молодших копів, немов чекаючи, щоб їх побачили за корисним заняттям. Боні повела мене до стільця у їдальні, подалі від ознак боротьби, та їх усе одно було видно.
Ронда Боні поставила мені ті самі основні питання, що й Веласкес і Ріордан, не зводячи з мене своїх горобиних очей. Гілпін став на одне коліно, оглядаючи вітальню.
— Ви зв'язувалися з друзями чи родиною, з людьми, яких могла знати ваша дружина? — запитала Ронда Боні.
— Я... Ні. Ще ні. Гадаю, я просто чекав на вас.
— Ах,— посміхнулася вона.— Дайте вгадаю: мамин мазунчик.
— Що?
— Ви — мамин мазунчик, любий і єдиний.
— У мене є сестра-близнючка,— відповів я, відчуваючи якесь внутрішнє упередження.— А що?
Улюблена ваза Емі лежала на підлозі, ціла, підкотившись до стіни. Це був наш весільний подарунок — японський витвір мистецтва, який Емі щотижня ховала від нашої економки, бо була певна, що та її розтрощить.
— Я просто висловила здогадку, чому ви вирішили дочекатися нас. Ви звикли, що хтось завжди бере ініціативу в свої руки,— мовила Боні.— Саме такий мій молодший брат. Це все через порядок народження.
Вона нашкрябала щось у блокноті.
— Гаразд,— ображено знизав плечима я.— Вам ще й мій знак зодіаку треба повідомити, чи ми вже можемо почати?
Боні люб'язно й очікувально посміхнулася.
— Я чекав і нічого не робив, бо вона точно не пішла до друзів,— сказав я, вказуючи на хаос у вітальні.
— Пане Данн, ви жили тут років зо два? — уточнила вона.
— У вересні виповнюється два роки.
— А звідки переїхали?
— З Нью-Йорка.
— З самого міста?
— Так.
Вона жестом вказала нагору, не питаючи дозволу, а просто повідомляючи про свій намір, я кивнув і пішов за нею сходами нагору. Гілпін ішов позаду.
— Я був журналістом,— випалив я, не стримавшись. Навіть тепер, уже два роки проживши тут, я не міг допустити, щоб хтось думав, наче я тут провів усе своє життя.
— Я вражена,— сказала Боні.
— Про що писали? — запитав Гілпін.
Я синхронізував свої відповіді з підйомом по сходах: я писав для журналу (сходинка), я писав про поп-культуру (сходинка) для чоловічого журналу (сходинка). Нагорі я обернувся й помітив, що Гілпін досі роздивляється вітальню. За мить він спам'ятався.
— Поп-культура? — озвався він, почавши підйом.— І що саме це охоплює?
— Популярну культуру,— сказав я. Нагорі вже чекала Боні.— Фільми, телебачення, музику, але, ах, ну знаєте, це не високе мистецтво, нічого претензійного.
Я скривився: претензійного? Це прозвучало зверхньо. Ви, двоє неотес, мабуть, потребуєте перекладу моєї освіченої-англійської-мови-Східного-узбережжя на звичайну-сільську-англійську-Середнього-Заходу. Щось типу: «Я строчу якусь фігню, що приходить у макітру, як позирю на щось путнє на екрані».
— Вона обожнює кіно,— повідомив Гілпін, вказуючи на Боні.
— Щира правда,— кивнула Боні.
— Тепер у мене «Бар» у центрі міста,— додав я. Ще я викладав у коледжі, але додавати таке раптом здалося вже занадто. Я не на побаченні.
Боні саме зазирала у ванну, затримавши мене з Гілпіном посеред коридору.
— «Бар»? — повторила вона.— Я знаю це місце. Якраз хотіла зайти туди. В захваті від назви. Мета-рівень.
— Розумний хід,— мовив Гілпін. Боні рушила у ванну, і ми приєдналися.— Життя в оточенні випивки не таке вже й погане.
— Інколи істина і справді у вині,— сказав я, потім знову скривився через недоречність.
Ми зайшли у спальню.
— Як мені це знайомо,— розреготався Гілпін.
— Бачите, що праска ще й досі увімкнена? — почав я.
Боні кивнула, відчинила двері до гардеробної і зайшла всередину; ввімкнула світло, пройшлася руками в латексних рукавичках по сорочках і сукнях, рухаючись до дальньої стіни. Раптом охнула, нахилилася, розвернулася, тримаючи ідеально квадратну коробку в пишній срібній обгортці.
У мене стиснулося в животі.
— У когось день народження? — поцікавилася вона.
— Сьогодні річниця нашого весілля.
Боні й Гілпін обоє здригнулися — і вдали, що цього не було.